Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

— Як на це подивляться, — наважився він, — коли я одружуся з німкенею, мені це дозволять?

— Можливо, що так, — байдуже відповів Борис. — Все залежить...

— Від чого?

— Від того, хто тобі впав у вічі.

Прозвучало це якось неправдоподібно. Треба бути обережним, подумав Леонід, я вже випив занадто.

— Я ще нікого не вибрав, — відповів він. — Принаймні не спеціально. Але коли я кудись іду або зустрічаюсь з якоюсь дівчиною, то це завжди німецькі дівчата. Адже це логічно, чи не так?

— Гм... — лише пробурмотів Борис і знову налив.

— Ці шури-мури мені набридли. Набридли мені ці готельні номери, пансіони та ресторани. Сидиш завжди на чужому стільці, за чужим столом і розмовляєш з чужими людьми, коли говориш з кимось взагалі, а не сам з собою. Отож, якщо сьогодні-завтра зустріну якусь дівчину, яка мені сподобається і видасться вартою довіри, членом партії чи спілки молоді чи принаймні прогресивною, чи можу я розраховувати на таку можливість?

— Ну, давай, не говори так загадково, — по-компанійському підбадьорював його Борис. — Хто ця щаслива?

— Нікого немає, — впирався Леонід. — Наразі. Правда, влітку я зустрів у Ляйпцигу дівчину, яка мені сподобалася, а недавно танцював з однією з Кепеніка, вона мені теж сподобалася.

— А як їх звати? — запитав Борис і вже приготував ручку і блокнот.

— Цю з Ляйпциґа — Гертрудою, Гертруда Фрозер. Мешкає у Ройдніцу на боковій Дрезднерштрасе, точно вже не пригадую...

— Ти не записав її адреси?

— Ні.

— То це не було серйозно?

— А про що я кажу! Я не маю когось серйозно на меті. Проте хочу знати, чи таке можливе.

— А ця, з Кепеніка?

— Ільзе Баумгартен, Парісіусштрасе, 12. Теж таке поверхове знайомство. Насправді ще нікого немає. Я навіть і не починатиму, доки не знатиму, чи в цьому є сенс.

— Я дам на них запит. Тоді знатимеш, що то за птиці. А взагалі, перевагу треба надавати співвітчизницям, а ще краще, як це хтось з нашої рідної служби. Ти знаєш це. І такі є, а то познайомлю тебе з деякими з них. У твоєму становищі обережність ніколи не зайва.

— Знаю. Але я шльондри не хочу. А ті мужеподібні баби, які тут, мені задурно не потрібні.

— Ми маємо і щось краще.

— Ви мене заінтригували, — відповів Леонід.

Дивовижним було те, що він, який щойно перед тим повністю вірив і довіряв Борисові і навіть був засоромився, що на якусь мить мав інші думки, не зважився назвати ім'я Гедвіг.

— Якщо когось підшукаєш, — повільно сказав Борис і подивився йому просто в очі, — то можеш завжди відверто звернутися до мене. Тоді зможу зробити для тебе все, що в моїх силах. Бо утаєння чого-небудь, що і так стане явним, виставить навіть невинні відношення у невигідному світлі. Це може для тебе і цієї особи мати неприємні наслідки.

— Я розумію, — відповів Леонід таким тоном, ніби не почув у голосі Бориса нотки підозри.

— Такої дурості я не вчиню. Але якщо одна з цих двох дівчат виявиться підходящою, то хотів би про це знати. Я...я вдячний вам за цю розмову, а комітету вдячний за подяку. Готовий завжди і за будь-яких обставин виконувати свій обов'язок.

Він говорив те, що думав, але про Гедвіг не згадав би за жодних обставин, бо не хотів її наражати на ризик. Називати її ім'я ще не час. Він хотів зачекати і подивитися, що Борис скаже про тих двох, які його насправді не цікавили. Те, що Борис підозріливий і не зовсім йому довіряє, було для нього чимось само собою зрозумілим, це пояснювалося його професійною приналежністю. Не можна було когось учити обережності, не задаючи собі час від часу запитання, чи той часом сам не використовує проти тебе завчене.

Йому снилося, що вони йдуть із Дмитром по лісу. Сонце сяяло, день видався чудовий.

— Прислухайся, — зупинив його Дмитро і повернувся до Леоніда.

— Соловейко! Вчора його ще не було, щойно повернувся.

Такий уже був Дмитро, цей неотесаний рудоволосий здоровань, завжди чуйний до рослин і тварин. Тепер, коли проказав це, то і Леонід почув соловейка, і з кожним кроком усе чіткіше. Коли б Дмитро цього не сказав, то напевне не звернув би уваги на те, що вчора його ще не було і що прилетів він захмареним від учорашнього дня небом.

— Зауважено, що найчастіше вони мігрують саме в такі дні.

Якщо для Леоніда весна була просто фактором — знову сяяло сонце і земля духмяніла, а гілля, яке здавалося мертвим, почало розпускатися, — то Дмитра вона зачаровувала. Навіть про найнепоказнішу рослинку він знав геть усе, і часом здавалося, що вона цікавила його більше, ніж те, що відбувалося в житті людей. Так, як інші уважно стежили за дорогою, по якій могла проїхати міліція, так Дмитро міг уважно і терпеливо чекати, щоб побачити звіра чи птаха. Він зупинився біля чагарника, назву якого Леонід не знав, проте і так би одразу забув:

— Глянь, таке з ним ще не траплялося. Одразу цвіт і листя. Мабуть, це через пізню весну.

Вони рушили далі, і Дмитро з неприхованим задоволенням слухав соловейка, чиє щебетання лунало все ближче. Коли йдеш з Дмитром по лісі, то чуєш більше, чуєш дикий смуток співучого дрозда, галасливе блазенство пересмішника і покірливу скаргу, якою співучий птах закінчував свою коротеньку мелодійну пісню. Але ось, у мить тиші, соловейко зайшовся дзвінким співом, і все те, що було перед тим, виявилося лише прелюдією, тепер він виспівував на