Читати книгу - "Річки Лондона"

закляттям? — спитав я.

— Напевно, воно припиняється, — відповів Найтінґейл.

— Але він зазнав таких ушкоджень, що після припинення закляття його обличчя мало розвалитися. Йому треба було підтримувати закляття весь той час, поки він був у Америці, — сказав я. — Невже він не спав упродовж чотирьох днів?

— Це здається дещо неправдоподібним, — сказав доктор Валід.

— А закляття працює як програмне забезпечення? — спитав я.

Для Найтінґейла це була незрозуміла тарабарщина. Доктор Валід вирішив допомогти йому.

— В якому сенсі? — спитав він.

— Чи можливо переконати чийсь непритомний мозок підтримувати закляття? — спитав я. — У такому разі закляття працювало б навіть коли людина спить.

— Теоретично це можливо, але навіть якщо забути про моральний бік справи, я не зміг би таке зробити, — сказав Найтінґейл. — Думаю, жоден чародій-людина не зміг би.

«Жоден чародій-людина» — зрозуміло. Доктор Валід і Найтінґейл дивилися на мене, і я збагнув, що вони зробили заради мене паузу.

— Коли я спитав вас про привидів, вампірів і вовкулаків, а ви сказали, що я й половини не назвав — це був не жарт?

Найтінґейл похитав головою.

— На жаль, ні, — сказав він.

— Курва, — сказав я.

Доктор Валід посміхнувся.

— Тридцять років тому я сказав те саме, — сказав він.

— Отже, бідолашний пан Купертаун скоріше за все став жертвою не людини? — спитав я.

— Я не хочу давати гарантії, — сказав доктор Валід. — Але ця версія найбільш імовірна.

* * *

Ми з Найтінґейлом зробили те, що роблять усі копи, які посеред дня натрапили на вільну хвилину — пішли шукати паб. Відразу за рогом ми знайшли нещадно дорогий «Маркіз Квінзбері», який під полуденною мжичкою здавався дещо забрьоханим. Найтінґейл пригостив мене пивом і ми сіли за кутовий столик, під вікторіанською гравюрою, на якій було зображено двобій боксерів без рукавичок.

— Як ви стали чародієм? — спитав я.

Найтінґейл похитав головою.

— На вступ до управління карного розшуку це не схоже, — сказав він.

— Оце так несподіванка, — сказав я. — А на що це схоже?

— Це учнівство, — сказав він. — Взяття на себе обов'язків перед ремеслом, переді мною та перед батьківщиною.

— Я муситиму звати вас «сенсеєм»?

Нарешті він усміхнувся.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — ви муситиме звати мене Майстром.

— Майстром?

— Така традиція, — сказав Найтінґейл.

Я кілька разів подумки промовив це слово, і в мене завжди виходило «Маса».

— А можна мені натомість звати вас інспектором?

— А чому ви вирішили, що я пропоную вам посаду?

Я надпив своє пиво і чекав. Найтінґейл знову посміхнувся й надпив своє.

— Якщо ви перетнете цей Рубікон, дороги назад не буде, — сказав він. — Так, можете звати мене інспектором.

— Я сьогодні побачив, як чоловік убив свою дружину та дитину, — сказав я. — Якщо за цим є якась рація, я хочу її знати. Якщо є шанс, що він не винний у своїх діях, я хочу про це знати. Тому що це означатиме, що ми матимемо шанс завадити цьому в майбутньому.

— Це погана причина братися за цю роботу, — сказав Найтінґейл.

— А є якась хороша? — спитав я. — Я хочу цього, сер, бо мені треба знати.

Найтінґейл підняв бокал, імітуючи цокання.

— А ось це краща причина.

— То що буде далі? — спитав я.

— Нічого не буде, — сказав Найтінґейл. — Бо сьогодні неділя. Але завтра вранці підемо на побачення з комісаром.

— Добре, сер, — сказав я.

— Нічого доброго, — сказав Найтінґейл. — Він єдина особа, яка має право ухвалити це.

* * *

Новий Скотленд-Ярд колись був звичайною офісною будівлею, яку поліція орендувала в 1960-их. Відтоді інтер'єр головних кабінетів змінювався кілька разів, востаннє це трапилося в 1990-их — у найгіршому з точки зору декору державних установ десятилітті, яке поступається хіба що 1970-им. Саме тому, напевно, приймальня кабінету комісара була похмурою пустелею з ламінату та пластикових стільців. Щоб відвідувачі могли розслабитися, зі стін на них дивилися світлини шести попередніх комісарів.

Погляд Сера Роберта Марка (1972–1977 рр.) був особливо осудливим. Навряд чи він назвав би мій внесок важливим.

— Ще не пізно скасувати твою заяву, — сказав Найтінґейл.

Так, було ще не пізно, але це не означало, що я не бажав, щоб було вже запізно. Зазвичай простий констебль сидить у приймальні комісара лише якщо він дуже сміливий або дуже дурний, і я не знав, до якої з цих категорій віднести себе.

Комісар змусив нас чекати лише десять хвилин, після чого нас запросили всередину. Кабінет був великий, а декор демонстрував такий самий брак смаку, як і решта Скотланд-Ярду, і відрізнявся лише псевдо-дубовими панелями. На одній зі стін висів портрет Королеви, а на іншій — першого комісара, Сера Чарльза Ровена. Я став настільки «струнко»,