Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

викидати, іноді він навіть діставав якісь речі зі сміттєвих пакетів та починав нас умовляти:

— Хіба можна це викидати, воно ж іще згодиться!

Таким чином він псував те, що й так нам важко далося, це було неприємно, тому що речі доводилося по другому колу класти в пакети для сміття, тобто вдруге з ними прощатися. Ми не могли залишити всі ці речі, бо в квартирі не було для цього достатньо місця, навіть суто математично, як казав Тато, а він на цьому знався. Навіть я вже давно зрозумів, що вся вода з ванни не поміститься в пластикову пляшку. Це математика, але нашому депутату Сенату це не було очевидно.

З часу госпіталізації Мами Тато був дуже відважним, він весь час усміхався, проводив зі мною багато часу, грався, розмовляв, продовжував мене вчити, ми вивчали історію та мистецтво, а також іспанську — за допомогою старого магнітофона та касет, які буркотіли, коли крутилися. Він називав мене «сеньйором», а я його — «ґрінго», ми пробували пограти в кориду з нашою Мадемуазель, але нам так і не вдалося цього зробити, бо червоний рушник у її очах був чимось на кшталт хронометра, вона взагалі на нього не зважала. Спершу вона дивилася, потім нахиляла голову, округливши шию, а потім тікала в протилежний бік. З Мадемуазель вийшов поганий бик, але не можна було на неї за це сердитись, тут уже хто на що вчився. Як і планувалося, після ремонту вітальні, коли ми з Татом фарбували всі стіни, мені дозволили обрати будь-який колір, тому що квартиру і так щойно продали, тобто нам було байдуже на колір, ми ж тут більше не збиралися жити. Тож я вибрав колір гусячих какульок, зробити вибір мені допомогла Мадемуазель Надмірність. Ми насміялися, коли уявляли вираз обличчя нових власників, які побачать цю темну та депресивну вітальню.

Коли ми знічев’я ходили в кіно, в темряві зали він міг плакати так, аби я не бачив його сліз. Я бачив його червоні очі після закінчення фільму, але робив вигляд, ніби нічого не сталося. Але після переїзду він сам розколовся, бо двічі розплакався при денному світлі. Плакати при денному світлі — це інше, бо це вже новий рівень смутку. Вперше це сталося через фото, єдине, яке Мама забула спалити. То не було якесь особливо вдале чи красиве фото, його зняв Непотріб, на ньому ми втрьох разом із Мадемуазель стоїмо на терасі нашого дому в Іспанії. Мама спирається на балюстраду та вибухово сміється, волосся падає їй на обличчя, Тато пальцем щось показує фотографу, точно для того, аби сказати йому, щоб не знімав, а в мене заплющені очі, щокою я притиснувся до Мадемуазель Надмірності, яка стоїть спиною, тому що фотографій їй уже було досить. Все розмите, навіть пейзаж на тлі видно погано. То була банальна фотка, але вона була останньою, єдиною, що не здиміла та не спопеліла. Саме тому Тато почав плакати посеред дня, бо від старих деньків нам залишилася тільки одна невдала світлина. Вдруге він заплакав у ліфті, після того, як віддав ключі від квартири новим власникам. Ще на п’ятому поверсі ми до сліз сміялися, бо дуже смішні вирази обличчя були в новоприбулих, коли вони нас заскочили за грою в шашки на кахлях у коридорі, а в цей самий час довкола з жахливими криками бігала велика птаха. Апофеозом стала мить, коли вони, скривившись, дякували за депресивну вітальню гівняного кольору. Але вже на третьому поверсі сміх Тата став менш веселим, а на першому поверсі сміх перетворився на довгі нещасливі ридання. Він іще довго стояв у ліфті, поки я чекав на сходовому майданчику перед зачиненими дверима.

Нова квартира була чудова, але зовсім не така смішна, як попередня. Тут було тільки дві спальні, коридор був маленький, тому, аби розійтися, доводилося торкатися боками стін. Він був таким коротким, що носом ти впирався у вхідні двері, не встигнувши навіть до пуття розігнатися. Від буфета з плющем залишився тільки плющ, бо буфет виявився завеликим для вітальні. Тож плющ був на підлозі, а буфет ми розібрали, таким чином обидва трохи втратили свого шарму. Щоби помістити у вітальні підбиту синьою тканиною велику канапу, два крісла, столик-пісочницю та стару валізу-тумбу, довелося всі ці меблі добряче покрутити, ця гра в пазли тривала цілими днями, аж поки ми не зрозуміли, що все не поміститься, та не відправили стару валізу в погріб, де вона покривалася цвіллю. Так само в їдальню не поміщався великий стіл, його ми замінили меншим, за яким не помістилося б жодного гостя. За столом було місце, що чекало на Маму, місце для Тата, для мене та Непотреба, тому що, попри всі його зусилля, він ще не міг поставити на животі тарілку та ніж із виделкою — вони не влізали та падали. Під час кожної трапези ми перевіряли, чи вони там поміщаються, але вони щоразу злітали. В моїй кімнаті стояло одне з моїх трьох ліжок — середнє — тому що з великим ліжком там ні на сантиметр не влазили мої іграшки. Зате ми досі могли кидати дротики в Клода Франсуа, от тільки дистанція була така мала, що ми щоразу попадали йому точно в голову. Та й сам Клод Франсуа в цій квартирі був не таким смішним. Великі вазонки на кухні поступилися місцем компактній банці з м’ятою для коктейлів Непотреба та Тата. Ванна була незграбно малою. Непотребу не вдавалося там ані повернутися, ані дихнути, він заходив туди боком, неначе краб, а виходив весь спітнілий, червоний як рак. Було чути, як він свариться щоразу, коли там щось падало, він намагався нахилитися і підняти, але починав ще голосніше кричати, тому що в результаті падало ще більше всього. Для нього душ у цій ванній був чимось гіршим, ніж армія. А от прусський кавалерист просто стояв на підлозі, без жодної належної його званню поваги. Він виграв численні битви, його мундир був укритий нагородами, але він скінчив на підлозі, ніби