Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

за обрядно-урочистою освітленістю Софіїних неприродно блискучих очей, Сірко болісно дивувався, відчуваючи, що не чоловік він у дружини, а звичайний грішний і гріховний рядович. Не муж і навіть не батько її дітей!

З тим відчуттям взявся допомагати жінкам та чоловікам у патранні свіжини, носився як з тягарем у душі і на умі, поки Софія нарешті не пішла з дітьми та пані Марією в куховарню поснідати, а потім і до покою-ванькиру — спочити з дороги. З тієї ж причини ледве зумів — аж в запівніч — заснути, бо ледь не силоміць домігся в ліжку від жінки допуску. Ніби повинну відбувала, віддаючись! Розкішне, ніби вроджене для плотських насолод, її біло-ніжне тіло було мертвим, розтайно-холодним, недобудним, а його голодна пожадливість була їй ледве терпимою відразою... Повірити собі не міг...

Як сам не свій, всідався на вистояного Велеса і — чи в ясну морозну погоду, а чи й у віхолу-заметіль — нісся в степові навколи як несамовитий, ганяв там, зманюючи за собою ще й Лапка та Бровка. Вертав аж надвечір, все ж не розвіявши на вітрі й морозі душевних розладів, гризот і туг.

По Щедрівках, Колядках та Йорданних святах, прийнявши не одного ходака-вивідцю із Слобожанщини та домовившись з ними про весняний виїзд сотнями на війну, як лиш відкриє сині вікна місяць-просинець, Сірко поїхав на гостину аж у Острогозьк до кума Івана Дзиковського-Дикого. Поїхав і не пошкодував, бо хоч трохи розвіяв там розпач: і прийнятий був рідніше рідного, і побачитися та домовитися йому вдалося із обома тайшами: Аюкаєм та мурзою Мазан-батиром. Мало того, випала нагода зустрітися із обома Шумейками та Яковом Пієм і домовитися про повторну їхню поміч гетьманові.

Мав з того і радощів чимало, але найбільше втішила його кума, дружина полковникова Явдоха, яка і з лука, мушкета та пістоля стріляла незгірше чоловіка, читала книги краще дяка і була неперевершеною вершницею, господинею дому та куховаркою, як і дружиною — веселою, винахідливою, жартівливою і жвавою.

До всього того вона жила своїм людом, його нуждами, а в заступництві за нього і до князя та воєводи Слобожанщини Ромодановського доходила. Не пропускала жодного Валуйського торгу і не вертала без викуплених там у татар та ногаїв я сирників. Це ними, бездомними, вивідцями, населила вона ціле займанщинне селище на нічийній землі! Поселенці так і назвали його на її честь — Явдошине. Не кум Іван, а вона підбила сотника Процика після першого Сіркового приїзду, і той зібрав близько трьохсот козаків, готових іти в поміч гетьманові!..

Про що лише не переговорили довгими зимовими вечорами господарі з гостем за час гостини! «Заздрісну жінку послала доля Дзиковському, ой заздрісну! Козак, та й годі! — роздумував Сірко і в оселі Дзиковських, і вже несучись у зворотну путь вершником.— Недарма кажуть: не люби вродливу, а впадай за хорошою... Єт, біда, що серцю не накажеш!.. Як на пательні, все кипить у них і не може колись не збігти та не вилитись боярам на голову...»

І знову був дім, і знову, як трохи спали морози та стихли сніговії, Сірко катав верхи до крику обраділих дітей, і майже щодня згадував Дзиковських та воднораз губив душевну тугу в несамовитих скачках по обезлюдненому сніжному полю, одіточуючись від юної галасливої чарівності... А тим часом непомітно близилася весна. Близилася і розбурхувала і його, і слобожан...

Отак поволі зима й відспівала то густими тулумбасовими баритонами дяків і ченців, то дзвінкоголосими дискантовими високими мелосами спудеїв та іноків, і вже в сонячні передвесняні дні річки та ручаї почали потроху скресати і шемкотіти, заструги сніжних кучугур — темніти та геть маліти. Весняне рівнодення їх, осірених та обруднених, пережовувало і злизувало з землі, гріючи її благодатні підніжжя в ясні сонячні дні...

Вже не одну сотню охочекомонників-слобожан благословив Сірко, відпровадивши в поміч Хмельницькому на Чигирин, а сам зволікав, бо то з Пропойська і Стародуба чекав ще обіцяних, то із Севська, Трубчевська, Почепа, з верхів'їв Сейму, Псла, Сіверського Дінця, звідусюди ще мали прийти охочекомонні, та чомусь затримувались, лякаючи його невідомістю і непевністю.

А час брав своє. Вдень танула, навіть уже болотилася перепалками земля, щоб вночі знову пришерхнути чи й замерзнути. Виплітаючи мережива, кричало гайвороння на яворах і в небі, що ставало все вищим, повівало сирими вітерцями, і вже бубнявіли зачатки котиків на лозах, готових зацвісти інійною красою пуховичків...

Відвідавши на прощання знайомих, Сірко заїхав по путі на мереф'янський ринок і там знову, як і колись, дивувався людському виру, гуторенню і галасні. І таки не витерпів, спішився, як забаглося, припнув Велеса до чийогось повоза й пішов тісними погнутими рядами уподовж ярмарку. Очі розбігалися від мінливих і манливих різновидностей: одягу, взуванок, скарбів, начиння, товару. Зупинився біля коней, як і раніше спинявся, і не слухав, а пив, вештаючись, і розмови, і ляпання руками на знак погодженості...

«У веселий, Арсене, час і смерть не страшна»,— почув він обривок мови якихось коноводів у сивих високих смушевих шапках.— «Та воно, куме, поганому танцюристові, кажуть, і штани заважають у танці,— відказав той.— Он сотник Квас також збирається, бо, кажуть, нечувані скарби у ляхів козаки добудуть із Хмелем».— «Про що говорити?! Грали те ще при дідах, а ти і досі танцюєш. Торік було одне, а тепер хто зна... Тримай свій поквап в узді, бо біда може лучитися, куме!..» — «Е-е-е! Не кажіть, куме, півень і перед борщем піє,— не здавався той, кого звали Арсеном.— Дарма не говоритимуть люди. А-а-а!.. Кожний по-своєму розумний: один спершу, а другий потім...»

Сірко, усміхнений про себе, лишає розмовників, правлячись до Велеса; часу в нього обмаль, а хотілося б послухати ще не одних кумів, подивитися на коней в ярмарчищі, просто повештатися в товчії серед статків і гомону...

«Не лише скарби та менжування цікавлять їх тут,— думає він,— а все ж, як назагал взяти,— гибіє люд на пні!..»