Читати книгу - "Під Савур-могилою"

коли говорив під ворітнею, що станеш нам у пригоді? — поцікавився зрештою Нечах-мурза.

— Саме це, мурзо.

— Живи в мене як шуряк і найдорожчий гість, Несторе! Моя родина віднині — твоя родина, ваше горе відтепер буде і моїм! — ледь не плакав Нечах, зашептавши молитву Аллахові: — Інч Алла! Інч Алла! Хай буде великим Аллах-екбер!..

Знову говорили про все — співчутливо, приязно, як рідні. Нечах-мурза трохи заспокоївся, став хвалитися табунами, отарами, чередами, гаремом і нарешті пішов, знесилений, зі слугою в селямник заснути, лишивши гостя й дружину на самоті.

— Знаєш уже, люба сестро, мету мого приїзду, знаєш і те, що ледь жиють наші тато, знаєш, що і матуся, і тітка Домна, і брат-зведенець та односельці тебе чекають, вболіваючи. То що скажеш, бо не лишатимусь у вас тут довго?— дивився Нестор молільно сестрі в очі.— Адже мушу застати тата ще живими!..

Довго схлипливо плакала Настка в тиші ойчинниці, не знаходячи стриму від горя, щастя і розпачу. Нестор розумів: їй не лише нелегко, а й смертельно тяжко визначитись, та ще й в додаток, як на біду, обтяжілій.

— Жию, братику, в повній довірі, хоч і після довгих мук, чекань, надій, ґвалтів і розчарувань. Жию у великій, як бачиш, розкоші і шані, в гараздах, які й не снилися мені, а головне — маю синів і чекаю, мо', ще й доньки, тож, прийнявши віру Маґометову, послану мені долею, не буду віддячувати мужеві, який любить мене, віроломною зрадою, бо й сил на те не маю. Зрослася я тут за роки із усім, спаялася, як дитя з пуповиною. Мати ж я п'яти синів! — боляче схлипувала вона.— Господиня у багатому обійсті при статках, розпорядниця над нашими нещасними ясирниками-слугами, яким намагаюсь покращувати нелегкий пай, користуючись довір'ям свого чоловіка-мурзи. Чи люблю його? Не знаю, що тобі й сказати. Ні, люблю, напевне, досі Лаврика, але він — журавель у небі, і така доля жіноча — родити дітей тому, кому належиш. Отож прости і ти, любий, мене, і батьків навколінно прошу простити, і Івана-зведенця благаю, і інших молю о прощенні, бо пізно вже мені вертати в Капулівку, та й муж мій, Нечах, певне, ні за які гроші мене не відпустить. Як по щирості та по правді, то що я принесу додому? Зраду милому, дітей-покручів односельцям на глум і батькам на горе, свою ганьбу і неславу посестрам? Треба було одразу рятувати мене, не гаючись так довго, брате! Це не докір тобі чи комусь! Це — істина! Літ же, літ скільки збігло, братику Несторку! — схопила вона в муці руку гостя і залила її сльозами.

Довго ще Настка схлипувала, не витираючи сліз, які скочувались по її чарівному лиці, час від часу судорожно стискала Несторові руки своїми, мов оксамит, ніжними пальцями.

— Хотіла б навідати матусю, тата, та боюсь — муж мій, Нечах, не пустить. Тож і за це прошу прощення. Прошу й благаю всіх вас допомогти нам вирвати Якубка-Купку, як називаю його досі. Очі ним виплакала, душу висушила, серце жалем опекла, не знаючи досі, де він подівся так нагло. А ще і я, і Нечах підозрюємо, що Сефер-Казі мав якусь мету, коли підказав вам, де я і що зі мною. А коли між нами, брате, то зачастив він у наше обійстя і дивиться на мене, як вовк на ягницю, даруй за відвертість. А це ж не рядович якийсь, а візир! Йому й сам хан піде в поміч при потребі! Отож зважте й на це, а найпаче брат Іван.

— Передам братові, а щодо малюка, то, як зрозумів, не в біді він тепер там, сестро, а в розкоші, як і ти оце, у вишколі, якого у вас бракувало б йому.

— Прости, братику,— обірвала Нестора на слові,— але хіба ж від цього легше мені, матері, чи йому, сироті? Допоможіть нам вернути його додому за будь-які кошти на наш спокій і радість, а Христос і Аллах вам віддячать сторицею! А за ваше старання мене викупити — сердечно і доземно всім вам дякую і наколінно прошу прощення того гріха, що не покінчила з собою, а стала дружиною людолова, зрадивши і родині, і любому Лаврикові,— кинулася вона знову цілувати огрубілі Несторові руки.

Нестор губився, не маючи сили чимось обнадіяти її. Та ось у їхню задушевну бесіду в ойчинниці гамірно забігли запалені морозцем, розрожевілі і мов намальовані сини-малюки: Алішко, Ярулко і Галірчик, зворушивши і матір, і гостя своєю появою. Дядько Нестор цікавив їх як козак, захоплював він і їхню няньку Вівдю, яка наговорила дітям на прогулянці цілу казку про свого земляка і брата їхньої матері. Несторові було соромно, що він не мав для небожат жодних гостинців. Довелося виправдовуватись, вибачатися і запевняти хлопчиків, що він свою нечемність виправить наступного разу, навідавши їх. Тепер же, трохи оговтавшись, він зняв череса і обдарував хлопців грошима, хоч Настка і перечила. Дитячий гамір приманив і Василину із малим Айдаром. Не знати вже було, кому більше радості приніс Нестор: дітям а чи матері та обом служкам, бо жінки так розчулилися, що не знаходили стриму своїм радощам, аж діти в подиві стихли, не второпавши, чого дорослі сміються і плачуть воднораз...

4.

Влігшись у сиву імлу зачаклованою і завороженою казкою, безпробудно спала у рідному Великому Лузі тиха, повномісячна зимова запівніч, коли Нестор, геть спітнілий під кунтушем і буркою і вибілений снігом-памороззю, як і Сивко, доправувався до рідної Калулівки. Підкопитний рип снігу вже при наближенні до села будив псів і спричинював їхні зледачіло-сонні погавкування, які то обривно стихали в закутках села, то знову нагадували про себе. Собаки у великолужан були обов'язково в кожному дворі. Вартівники чатували волость на бекетах, особливо з боку степу, собаки