Читати книгу - "Червоно-чорне"

часто втрачав можливість ходити. А все ж, сила волі юного Бандери не може не вражати. Вступивши до гімназії, як пізніше писав у біографії: «почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки».

І хоч, через здоров’я йому відмовили у вступі до Пласту, лише з третьої спроби (в 1922 році, навчаючись у третьому класі) Бандеру таки приймають до цієї організації. А ще через рік він стане членом й одним із провідників підпільної гімназійної організації середньошкільників.

Втім, є й інші приклади, які свідчать про усвідомлення юним Степаном Бандерою свого покликання. У 1924 році українців Галичини вразила звістка про замордування польською поліцією української підпільниці Ольги Бассараб. Існує родинний спогад про те, як в сім’ї Бандер обговорювалась ця подія. Присутній при цьому Степан покинув приміщення, а ще через якусь мить старша сестра Марта застала брата із закривавленими пальцями в своїй кімнаті — встромляючи голки під нігті, за словами майбутнього революціонера, таким чином він готувався до майбутніх тортур.

Першими псевдонімами Степана Бандери в Українській Військовій Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) були позбавлені героїзму псевда «Баба», «Сірий», «Степанко», «Лис» та «Рих». Втім, низького росту й непомітний Бандера при ближчому знайомстві проявляв свою харизму.

Якось, при організації атентату на радянського консула у Львові, на зустріч із Бандерою прийшов бойовий референт ОУН та найближчий друг Романа Шухевича — Богдан Підгайний. Опісля він переповідав Шухевичу про незвичайне враження, яке на нього справив Бандера. Майбутній командир УПА відзначив, що вперше зустрівшись із Бандерою пережив те саме. Варто зауважити, що і Шухевич, і Підгайний були старші віком за Бандеру, але відчували й визнавали його природний авторитет.

Бандера був не лише прапором українського визвольного руху, але й реальним його провідником. У згаданій біографії Бандера написав про свою діяльність впродовж року після закінчення гімназії: «Я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні „Просвіти“, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство „Луг“ і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах».

Його активність та завзяття дивували оточення. Бандера очолює пропагандивний відділ у двадцять два роки, в двадцять три став заступником Крайового провідника, а в двадцять чотири сам став провідником. Він не просто виконував ті чи інші обов’язки, але глибоко вникав в усі деталі справи. «Шкільна» та «антимонопольна» акції, атентати на радянського консула та польського міністра й багато інших заходів проводились не лише за часів його діяльності, але й при безпосередній участі.

В час, коли Бандера займав найвищі пости в організації, молоді українці сотнями потрапляли за ґрати на підставі лише звичайних підозр. Саме в цей час було введено у Польщі «наглі суди», які швидко вирішували долю революціонерів. Відомо, що Бандера до свого арешту у 1934 року п’ять разів затримувався поліцією. Це було за нелегальні переходи кордонів, пропаганду, підозру у причетності організації атентату. Втім, йому завжди вдавалося вийти з рук поліції неушкодженим.

Його товариш, Григор Мельник, зберіг дуже цікавий епізод, який характеризує Бандеру: «Після вбивства поліційного донощика Євгена Бережницького 16 червня 1931 року між численними арештованими студентами опинився був теж Степан Бандера. При першому переслуханні його запитали, чи знає він, за що його арештовано. Степан тільки здвигнув плечима: мовляв, звідки йому це знати, але як треба, то треба. Тоді його поінформували, що ось українці замордували порядну людину Бережницького. Степан з удаваним задоволенням сплеснув долонями і з усмішкою висловив свою опінію: „То мусили бути мурові хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?“. Переслухуючі поглянули на себе, здвигнули й собі раменами і по короткій шептаній розмові відпустили Степана як до нічого не причасного. Натомість чимало перестрашених маминих синків допитували цілими тижнями...».

Показові суди у Варшаві та Львові над Крайовим Проводом ОУН, який назвали «справою Бандери та товаришів» мали б стати взірцевими щодо знищення політичних опонентів польської держави. Але завдяки Бандері процес став тріумфом українського націоналізму.

Львівська газета «Батьківщина» писала: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: „До вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку...“. І коли Бандера опиниться в ув’язненні, то й там буде провідником для оточуючих. „...я сидів у в’язницях „Свєнти Кшиж“ коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Берестю“».

Вийшовши на волю й ще більше включившись в організаційну діяльність, Бандера уже буде символом націоналістичного руху, а його псевдами стануть «Весляр» та «Бийлихо».

29. Розповідь про гідність

Час, у якому творився й розвивався організований націоналістичний рух — це час панування моральних принципів, які зобов’язували молоду людину до відповідної поведінки. Поміж тим, моральні норми, які визнавали між собою студенти, мали понаднаціональний характер і визнавалися однаковою мірою українцями, поляками чи євреями. Велику роль у націоналістичному русі відігравали провідники, які були природніми авторитетами та взірцями для наслідування. Так Крайового Провідника, на початку 1940-х, Климіва-«Легенду» і його найближчого