Читати книгу - "Бомбардир"

Зінчук, цей типовий лузер, досить виразно намалював картинку інтернатського життя. У тому числі й історію з пропозицією підробити документи – від заступника директора спортінтернату. Вона мене не здивувала – таке всуціль провертають із перспективними хлопчаками з провінції, зменшуючи їм вік на рік-два. Мета? Щоб пройти відбір, сподобатися селекціонерам клубів вищої ліги й пробитися в солідну футбольну академію або школу. Паспортів у хлопців ще немає, а липове свідоцтво про народження – питання наявності певної суми й потрібних людей. Якщо це вдавалося, то хлопці здавалися міцнішими й дужчими на тлі своїх «однолітків», що часом відчиняло перед ними двері в професійний футбол.

Віктора Шевчука батьки відрадили грати в ці ігри, Богдан Мельник погодився, Сергій Гайдук, як я й очікував, навідріз відмовився навіть обговорювати таку можливість.

Проте їх уже помітили у виїзних іграх, і незабаром усю трійцю запросили до Харкова. Наприкінці дев’яностих там було створено новий футбольний клуб «Арсенал» із дуже сильною базою та власною футбольною школою, він активно розвивався, і тренери шукали талановиту молодь. Інтернатське начальство відпустило хлопців на перегляд, а коли ті його успішно пройшли й дістали пропозицію переїхати, зажадало від клубу компенсацію на розвиток спорту в районі й окрему суму за кожного – по тридцять п’ять тисяч гривень. Фінт був нахабний, але «покупці», пересилюючи себе, погодилися сплатити більшу частину.

Хлопці надихнулися – харківський клуб, нічого собі! Форма, стипендія, нормальні умови… Залишалося переконати батьків розщедритись і сплатити інтернату решту компенсації. Шевчуку й Бондареві це вдалося, а Сергій не мав звідки взяти гроші. Геть засмучений, він лишився в інтернаті, але втрутився той самий В’ячеслав Іванович, який два роки тому привіз його туди. Пригрозивши начальству, що накатає скаргу у федерацію футболу, він зрештою домігся, щоб Сергія відпустили безкоштовно. І, до речі, у нашій з ним розмові ані словом про це не згадав.

Залишалося приблизно чотири з половиною хвилини запису.

«…Знаєте, чого більше всього хотів Сергій? – знову зазвучав голос Зінчука.– Вийти на поле в якомусь міжнародному матчі, і шоб на трибуні сидів його батько. Він сказав тоді: мені начхать на публіку, я б грав для нього одного. Щоб він нарешті зрозумів, що футбол – неабищо… Була в нього така заморочка. Це єдиний раз, коли він розколовся, а так всігда жив замкнуто. Ні, бувало – бешкетували разом, нам же всього по п’ятнадцять було, но він тримався вроді як збоку. З дівчатами в нього були рівні отношенія, алкоголь, куриво – нікада. Тільки футбол…

Коли наша банда розпалася, в інтернаті почалися всякі зміни, і я єдиний з усіх, з ким дружив, закінчив цей заклад. І більше ні з ким з них не зустрічався живцем… Сєрьога Гайдук – самі знаєте де, Шеф тоже піднявся, хоча футболіста з нього так і не получилося. Розкрутився, щас володіє в Харкові мережею фітнес-клубів. На мої дзвінки не отвічає – не його уровєнь. З Мельником, бува, передзвонюємось. А Стасік Бондар, земля йому пухом, загинув… Якийсь нещасний случай, подробиць не знаю…»

Час, що лишався до недільного авралу, я провів не без користі.

Передусім забезпечив себе харчами: заповнив холодильник, приготував гострий мексиканський супчик із трьома видами квасолі, тушковану рибу під солодким соєвим соусом і навіть нашвидкуруч спік штрудель по-сільському з яблуками, сушеними вишнями та м’яким сиром.

Потім, задоволений власним кухарюванням, заварив літровий чайник зеленого чаю й улаштувався перед ноутбуком.

До неділі необхідно надати пристойного вигляду кільком аналітичним оглядам і нарешті закінчити власну статтю про молодіжну збірну України, яку я давно відкладав. І зі зрозумілої причини: ніяк не вдавалося знайти форму, яка приверне до цієї теми увагу читача.

Спортивні видання про таке зазвичай мовчать. Публікують результати ігор, кілька рядків звіту про матч, не більше. Колеги пасуться на інших угіддях, вважаючи це за тему, що не заслуговує на увагу. Ми ж не Іспанія, не Німеччина, де «молодіжки» б’ються за титули на всіх рівнях, починаючи з підліткового футболу. Ну, є в нас якісь молоді, грають зі змінним успіхом – і годі про це.

Я вважаю таку ситуацію наскрізь фальшивою. Наші аналітики похвилинно розбирають ігри національної збірної або топових клубів, критикують, шукають причини невдач і провалів – і все це з таким виглядом, наче ми дійсно здатні грати на рівні з європейськими грандами. На жаль, поодинокі успіхи ще ні про що не говорять. А все інше – просте надимання щік, спроби зробити гарну міну у разі поганої гри та обдурити читача.

Якщо хто в нас і здатний дивувати – то саме молодь, ще не розбещена увагою преси й шаленими грошима. Досі здорові амбіції лишаються не гіршим стимулом до перемоги, ніж контракти із шестизначними цифрами. Українські «молодіжки» цілком здатні позмагатися на футбольних полях із найкрутішими суперниками з країн, де футбол – національна релігія.

Приклади? Далеко ходити не треба. Перемога наших дев’ятнадцятирічних хлопців 2009 року на чемпіонаті Європи серед юнаків, срібло чемпіонату континенту 2006-го серед молодіжних збірних U-21. Та хоч той же фінал Юнацької ліги УЄФА-2015, куди в умовах наджорсткої конкуренції з найталановитішою футбольною молоддю Європи пробилася команда академії донецького «Шахтаря». І це в найтяжчий період історії клубу! Ось де реальні пристрасті, справжня боротьба характерів…

Інша річ, що все це, як і раніше, поза полем зору медіа. Зате гіпотетичний вихід українського клубу з бюджетом у кілька десятків мільйонів євро, з гравцями, що одержують гігантські зарплати, у плей-оф Ліги чемпіонів – епохальна подія, предмет національної гордості. Ми в континентальному турнірі! І нехай ми заповзли туди з великими труднощами, нехай уже після жеребкування стає зрозуміло, що ніяких шансів немає – надто потужні потенційні суперники,– участь є питанням престижу.

І нехай нам за дві секунди покажуть наше місце у футбольному рейтингу, така піррова перемога однаково окупиться. За «вповзання» можна одержати близько шести мільйонів, і тоді загальна сума прибутку за участь у турнірі сягне цифри у двадцять мільйонів тих самих євро. Для професійних клубів, що живуть від заробітків, це чудове поповнення бюджету, але в нашому випадку – крапля в морі витрат на зарплати й преміальні для примхливих «зірок».

Дивно ми все-таки ставимося до спорту, зокрема до футболу. Перемогу – тут і зараз, а футбольне майбутнє – це туманне «колись». Звідси й розчарування, і провали. Хлопчисько, який тільки вчора узявся до футболу, якщо йому стане сил і завзяття, якщо зійдуться всі гороскопи, міг би років через десять дебютувати на найвищому рівні. А