Читати книгу - "Пан Халявський"

хлопці Сидірко, Охрімко й Юрко повинні в тебе вчитися, як договорилися, а старших трьох ти не вмієш чого вчити».

В сих батенькових словах крилася хитрість. Їм самим не хотілося, щоб ми після того, що сталося нещодавно, ходили до школи; та бажаючи показати панові Книшевському свій «гонор», щоб не виходило, ніби вони про сю історію багато думають, — се принизило б їх, — тому й сказали, що нам нема чого в нього вчитися. А щоб ми не байдикували й не зоставалися без науки, то вони поїхали до міста і в училищі випросили собі «на кондиції» якогось Ігнатія Галушкинського, прославленого за свою вченість і здібність передавати її іншим.

Матінка гірко поморщилися, побачивши привезеного «дармоїда, дитячого мучителя й припровадника до пустощів». «Хоч у нього й нема дочки, — так казали вони, пройнявшись духом якогось прозирання, — та він знайде чим розбестити дітей ще гірше, ніж той цап (так матінка називали дяка за його цапиний голос). А за скільки ви, Мироне Йосиповичу, договорили його?» — питали вони в батенька, дивлячись спідлоба.

— їсти разом з нами завсіди, — відповідали батенько, проте напівголоса, бо самі бачили, що проторгувалися, дорогенько визначили, — їсти з нами, окрім бенкетів: тоді він обідає з шляхтою; жити в паничівській кімнаті; на постіль — повсть і подушка. В зимові вечори одна свічка на три дні. Раз на місяць дозволяється проїхатись на таратайці до знайомих попів, не далі як за сім верст. З моїх пліч черкеска, хоч би яка там була,» і по п'яти карбованців за хлопця, себто п'ятнадцять карбованців річно.

— І ото він за таку ціну навчить дітей уже всіх, які є на світі, наук? — спитали матінка хитрувато й докірливо щодо необачності батенька у великій ціні.

— Яких же всіх наук? — казали батенько, дивлячись у вікно, щоб приховати свій маленький сором. — Російського читання церковного й цивільного друку, писання й розуміння латини…

— І латини! — скрикнула матінка на диво жалісним голосом. — То були прості, а тепер будуть латинські дурні!..

— Та ну-бо вже, годі, — сказали батенько, підносячи голос, — не давайте волі язичку. Ви знаєте мене. Ідіть собі до свого діла.

І справді, матінка дуже добре знали батенькову комплекцію і тому поспішили забратися в свою опочивальню, де наговорилися досхочу, гудячи батенькове розпорядження щодо нас, проте, як водиться, тихо, щоб ніхто не чув. Потім хоч-не-хоч, а помістили пана Галушкинського в паничівській.

Нове навчання наше почалося 1 вересня. Ми взялися одразу читати по-латинському. Інспектор наш, Галушкинський, об'явив, що він, не маючи букварів латинських, котрих батенько, кваплячись виїхати з міста, забули купити, не має по чому навчити нас азбуки й складів латинських, тож і почав нас учити читати за ним по верхах. Не розуміючи, чого й чому, показуючи на слово, ми повинні були неодмінно казати manus, pater тощо. Петрусеві, що, як вельми цікавий, питав про се, інспектор завсіди відповідав: «Того вимагає наука. Не ваше діло розумувати».

Петрусь через свій незвичайний розум, який не тільки раніш пан Книшевський, а вже й пан Галушкинський, котрий пройшов риторичний клас, визнавав, так само як і Павлусь, обдарований штукарством, миттю вивчали свої уроки; а я, через недолугу пам'ять, ніяк не йшов далі. Та й сам горбань Павлусь, вимовляючи слова шпарко, показував пальцем зовсім на інше слово.

На подив і радість батенькові, — а матінка завсіди, коли діло доходило до нашого навчання, махали руками й ішли геть, — в першу неділю інспектор привів нас до батенька й загадав читати, «що ми вивчили за тиждень». Хлопці-молодці взялися лепетати шпарко, голосно, дзвінко, спроквола, руки витягнувши поперед себе, очі втупивши в стелю (доміне Галушкинський, окрім наук, узявся викладати нам світську спритність, або «політичне обходження»), і з акцентами на свою уподобу: «Патер, ностер, кві ест ін целіс» — тощо до половини.

Горбань Павлусь, як отрок винахідливого розуму, самі слова вимовляв так, як йому подобалося, наприклад, est in coelis він вимовляв: «єсть нацелився» тощо.

Батенько, слухаючи їх, були захоплені й трохи схлипнули; коли ж спитали мене, то я все називав навиворіт: manus — хліб, pater — зуби, за що й дістав від батенька в голову щигля, а старших братів вони погладили по голівці, а вчителеві з своїх рук піднесли «ганускової» горілки.

Матінка ж, побачивши, що я не відзначився в знанні іноземної мови, а ще й оштрафований батьківським щиглем, до речі, вельми дошкульним, аж у мене в три ручаї полилися сльози, матінка завели мене тихенько в комору і — ото материнське серце! — нагодували мене різними солодощами й, голублячи мене, казали: «Добре робиш, Трушко, не вчись їхніх наук. Дай боже і з одною наукою вжитись, а вони ще й другою забивають дитині баки».

Таким побитом, інспектор наш, доміне Галушкинський, збадьорений ласкавою увагою батеньковою, пустився викладати нам свої глибокі знання далі й своїм особливим методом. Ні я, ні Петрусь, ні Павлусь не зобов'язані були, як кажуть, учитися чогось або вивчати щось, а повинні були переймати все з слів багатотямущого наставника нашого й зберігати те все, як він висловився, «наче бублики, низкою зв'язані, щоб жодний не випав, був придатний до вживання».

Добре було братам — їм усе вдавалося. Петрусь, як людина надзвичайно гострого розуму, все, що йому викладалося, поглинав і навіть забігав наперед учителевих пояснень. Доміне Галушкинський пояснював, що, затвердивши граматику, треба буде твердити піїтику. Жадібний до знання Петрусь навіть не всидів на місці й з великою цікавістю спитав: «А чого вчить піїтика?»

Доміне Галушкинський занурився в роздуми й, надумавши та кашлянувши кілька разів, сказав рішуче: «Бачите, граматика сама по собі, і вона є граматика! А піїтика сама по собі, і вона вже є піїтика, а ніяк не граматика. Зрозуміли?» — спитав він, піднісши голос і самовдоволено глянувши на нас.