Читати книгу - "Коло Елу"

видали амуніцію. Перші дні на новому місці минули не надто легко. Особливо важко було Володимирові призвичаїтися до режиму дня. Та хлопці доволі швидко звикли до військового устрою. Вони вправно вивчали військову науку й знайшли нових товаришів…

Різкий поворот трамвая вивів Ганну-Софію з роздумів. Певний час жінка уважно вдивлялася в кожен будинок, немов боялася проминути будь-яку дрібницю. Та спогади знову заполонили її.

Хіба може вона забути, з яким виразом обличчя Дмитро розповідав, як українські вояки в чужому краї в замку біля далекого Відня раділи проголошенню Акта відновлення Української Держави? Як кожному з них хотілося бути в той час у Львові?

Дмитрові не довелося довго воювати. У другій сутичці він дістав поранення в ногу. Його доправили до шпиталю. Була небезпека зараження крові. Лікарі змогли врятувати ногу, але на все життя він залишився кульгавим.

У надзвичайно важкій розмові, застосовуючи жорсткі аргументи, Володимир переконав брата повернутися до Львова. Тож Дмитро поїхав на Батьківщину, а Володимир продовжив воювати. Відтоді брати більше не бачилися. Лише інколи старший брат передавав звісточку з товаришами, що поверталися додому. Згодом і ця ниточка обірвалася.

З часом Дмитро продовжив навчання в «Політехніці». Саме зміна прізвища допомогла йому не потрапити в розробку спецслужб. А можливо, вони просто «недопрацювали».

11

Трамвай різко пригальмував біля світлофора. Ганна-Софія виринула з роздумів. Вона поглянула у вікно й побачила будівлю, яка й досі в багатьох людей спричиняла спазми в животі. У цій споруді зараз розташовувалася СБУ, а колись – славнозвісний КДБ.

Ні, Ганна-Софія особисто там не була, та якось зустріла одного працівника «спецслужб», і він завдав їй багато лиха. Так, його ім’я, прізвище та звання вона пам’ятала й досі. Майор Василій Барсуков.

Трамвай плавно проїхав повз довгу споруду, а старенька немов повернулася в минуле.

Усе відбулося навесні 1947 року. Ніщо не віщувало біди. Якось травневого дня до них прийшов молодий лейтенант із блокнотом у руках. Як згодом з’ясувалося, побував військовий і в сусідів. Він оглянув подвір’я і, підійшовши до батька, запитав:

– Можно дом осмотреть?

– Навіщо? – запитав тато.

– Так положено, – трохи розгубившись, відповів військовий.

– Що саме ви хочете подивитися? – поцікавився Василь Захарович.

– Я осматриваю все дома на улице, – оговтавшись, відповів лейтенант, – записываю, что и как.

Батько хотів ще щось сказати, але махнув рукою й дозволив зайти в дім. Лейтенант швидко обійшов кімнати й майже вискочив із будинку. Зробив якусь позначку в блокноті й, задоволено цмокнувши, сказав:

– Ничего себе хатына, – і, не попрощавшись, пішов.

Ганна-Софія запитально поглянула на батька, той знизав плечима й промовив:

– Пішов собі, от і добре.

Батько й донька ще не здогадувалися, чого їм буде вартувати ця остання фраза гостя: «Ничего себе хатына».

День, коли вперше побачила майора Барсукова, Ганна-Софія пам’ятає в найдрібніших деталях.

Світило вже доволі тепле травневе сонце, вона з батьком сиділи на лавці в саду й насолоджувались ароматом весняного цвіту. Саме в цей момент до них у будинок постукала біда. Вона мала вигляд огрядного чоловіка середнього зросту у військовій формі. Він відчинив хвіртку, підійшов до них і безцеремонно вмостився на стільці навпроти. Нахабно окинувши господарів поглядом і не привітавшись, запитав:

– Вы здесь живете?

– Так, – відповів батько. – А ви хто?

– Разрешите представиться, – гість зняв кашкет, – майор Барсуков.

– Чим завдячуємо вашому візиту? – Василь Захарович ледь стримував гнів.

Майор зробив паузу, спочатку уважно оглянув Ганну-Софію, потім – батька. У цей момент дівчина добре його роздивилася. Його образ іще не раз приходив до неї в жахних снах.

Барсуков мав велике кругле обличчя з маленькими, мов цяточки, очима. Рідке масне світле волосся спадало на чоло, по якому рясно стікали краплі поту. Гість витягнув із кишені брудну зіжмакану ганчірку, що, мабуть, слугувала йому за носовичок, витер краплини поту й промовив:

– Да, жарко сегодня, – й акуратно, наскільки це слово можна застосувати до його дій, склав хустинку в кишеню. – Ну что, хозяин, идем в дом. Поговорить надо, – підводячись, продовжив гість і, не чекаючи відповіді, пішов до будинку.

Василь Захарович мовчки попрямував слідом, підвелася й Ганна-Софія. Батько провів гостя в кабінет. Дівчина зайшла туди за чоловіками.

– Может, с глазу на глаз? – запитав Барсуков.

– У мене немає секретів від доньки, – відповів господар.

Майор вмостився на тахту і, закинувши ногу за ногу, продовжив розмову:

– Говорю сразу, мне понравился ваш домик.

– І що? – спантеличено запитав Василь Захарович.

– Что-что, – гість окинув кімнату поглядом, – вам отсюда придется съехать.

– Що зробити??? – батько справді не зрозумів, що має на увазі майор.

– Говорю прямо: ваш дом мне очень приглянулся, и я собираюсь привезти сюда свою семью.

У господаря звело дух, і він майже викрикнув:

– Як свою сім’ю?! Це ж наш будинок!

– Был ваш. Станет наш. – Барсуков розтягнув свої тонкі губи від