Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

вино?.. — задумливо казала Броніслава, затягуючись папіроскою, коли розставляла на полицях у коморі все придбане у винарні Штадтмілєра, що на Краківській.

Софія завжди супроводжувала Броніславу до тієї винарні, бо любила спостерігати, як загорнуті жовтим папером пляшки поволі підіймалися з пивниці мініатюрним ліфтом.

— Кожда пляшка коштує як за маму рідну, купуют тілько на Різдво та на Паску і смакуют кожен ковток, — вела далі Броніслава. — Французи чи еспанці би засміяли.

Броніслава замріяно зітхала — як завжди, коли згадувала свої подорожі. Софія знала, що зараз вона пригадує рибний ринок у Барселоні, біля якого жила якийсь час із тим коханцем-археологом. Броніслава щоранку ходила на той ринок і з острахом роздивлялася чудернацьких морських істот, іще живих, щойно виловлених з моря. І щоранку симпатичний молодий рибалка, котрий продавав свій улов, наливав їй склянку вина, підморгував, а тоді показував найсмачнішу рибу. Підбадьорена вином, вона купувала все, що він радив, записувала нескладні рецепти («головне — якнайбільше розмарину і цитрини») й несла додому готувати.

— Ні разу не пошкодувала, — гордо заявлятиме Броніслава й нікому не довірятиме готувати на Різдво рибу, яку купуватиме за кілька годин до Святвечора, ретельно обиратиме, щоразу нарікаючи, що все це зовсім не те, що морська риба, завзято торгуватиметься, а потім удома відтинатиме гострим ножем плавники й віддаватиме їх Софії.

Плавники слід було висушити на печі, а тоді виміняти у хлопців у дворі на цукерки. Хлопці ще два тижні після свят стріляли висушеними риб’ячими плавниками одні в одних, а іноді й у дівчат, котрих підстерігали дорогою зі школи.

Сушенину купували завжди заздалегідь: на базарі у бойків із Верхнього Синьовидного.

— Мама готувала дуже смачні креплики і капуснячки, а тато смажив на ринці мід із цинамоном до горівки, — розповідала Галині бабця Софія, і в її очах з’являлася при цьому паволока ностальгії. — За стіл сідали всі разом, із Броніславою. Їли проскурку: вперід тато з мамою, бажали одне одному вдалого року, тоді вділяли всім. Потому були борщ, налисники з грибами, голубці, риба, з якої мама вибирала ости для малої Софії. Колядували. Вперід «Бог Предвічний», далі «Бог ся рождає», а тоді вже все решта. Вранці на Різдво дуже пильнували, аби першим до хати зайшов чоловік, а не жінка. Навіть молочарка посилала того дня з молоком свого чоловіка, хоч він і нарікав, що мусить ходити по бабських справах. Але часто ще до молочарки приходив сторож зі сіном. Десь то сіно діставав, бо знав, що за візит йому перепаде чарка доброї житнівки від Бачевського.

### 2008

Галина дивиться з вікна, як охайно вбрані першачки несуть букети квітів на останню шкільну лінійку. Велетенські банти на головах дівчаток похитуються в такт із кроками. Мами волочать дітей за руки і шпортаються на нерівному асфальті, намагаючись не спізнитись і водночас не втрапити шпильками в заглибини, в ямки й у собачі екскременти. Олесь уже побіг до школи сам, без мами і без квітів, у пом’ятих джинсах. У п’ятому класі шкільні лінійки — це вже давно не подія. Галина озирається. Перед нею на підлозі розкрита валіза з хаотично накиданими речами: купальний халат, светр, білизна, кілька пар джинсів. Вона збирається з Олесем до Відня. Їй залишається ще чотири години, щоби спакувати речі, погодувати обідом Олеся й сісти в уже замовлене на чотирнадцяту таксі до аеропорту.

У Відні Галина має зустрітися з власником мережі кав’ярень, котрий бачив оформлення їхніх львівських кнайп і хотів замовити їй дизайн. Спершу вони мали їхати до Відня всі разом, але домовитися про зручну для всіх дату ніяк не виходило, тож вирішили, що Галина з Олесем поїдуть без Гриця.

Галина подивилася на телефон і подумала, що мусить перед від’їздом озватися до Гриця. Якщо вона не зателефонує, він подумає, що щось трапилося. Вранці він попросив її:

— Обов’язково дзенькни мені перед відльотом. Я буду хвилюватися, чуєш?

Від цієї думки їй стало неприємно. Вона не любила таких безглуздих розмов:

— Привіт, це я.

— Ну, як там, усе гаразд, позбиралася?

— Якраз збираюсь. Усе гаразд.

— Ну, і чудово. Щасливої дороги. Зателефонуєш, коли доїдете.

І коли вони доїдуть, їй доведеться відбути ще одну таку саму розмову, яка має повідомити чоловіка, що вони долетіли, — та повідомити без жодних подробиць, мов електронне табло в аеропорту. Бо варто їй замість «усе гаразд» сказати, наприклад: «Так, долетіли, і знаєш, хто був разом із нами в літаку?» — як Гриць зітхне і з підкреслено терплячою інтонацією скаже: «Ну, вже кажи, тільки швиденько. Я ж працюю». І ця підкреслена терплячість, яка аж скрапувала зі слухавки, відбивала в неї бажання будь-що розповідати. Вона відразу ж відчувала, наскільки неважливим, другорядним є все те, чим вона тут клопочеться, поки він там «працює». І навіть якщо він казав: «Я зараз не можу говорити, перетелефоную тобі пізніше», — і потому справді лунав дзвінок, то знов уже на другій фразі, яка відрізнялася від стандартного «все гаразд», вона чула те саме докірливе: «Я ж працюю».

Так поступово їхні телефонні розмови стали схожими радше на телеграфні повідомлення. Галина намагалась узагалі не турбувати Гриця, але тоді він телефонував сам, і то було ще гірше, бо він відразу починав зі слів:

— Привіт, як у тебе справи? Все гаразд?