Читати книгу - "Танець білої тополі"

">[25] навипуск і з весни до пізньої осені не визнавав ніякого взуття.

І будинок його, розміщений за старим, трохи здичавілим, із ясминовими заростями садом, на чималій віддалі і від дороги, і від інших осель, в підметки не годився маєтку Вишнецьких. Невеликий, всього на три кімнати – одна простора й умебльована лише широкою лавкою і лежаком, дві – трохи менші, з вікнами, поділеними на шість шиб. До будинку притулився просторий дерев’яний ґанок. Подвір’я не огороджене штахетами і не обтягнуте дротяною сіткою, а обсаджене високими кущами, які господар сам час від часу акуратно підстригає зверху. Каже: «Не допущу ніякого зеленого вільнодумства, кожна гілочка повинна бути на своєму місці, не випинатися і не кошлатити живопліт». Зате в ширину гілля розросталося і перепліталося так міцно, що крізь цю живу стіну навіть миша не могла проскочити.

У глибині двору – вузька, але трохи вища за будинок споруда, схожа на чотиригранну замкову вежу. Мандрика гонорово називає її обсерваторією. Зоряними вечорами він любить вмощуватися у її єдиній кімнатці або на майданчику перед нею і дивитися у трубу на небо. А вдень зазвичай приймає людей у великій кімнаті. Люди приїжджають не тільки з навколишніх, а й із віддалених сіл, а часом і з інших воєводств. Буває, декого доправляють із фурманок на ношах, дітей зносять на руках. Тож Мандрика змушений прокидатися на світанку, щоб до прибуття пацієнтів встигнути і водою облитися, і гирі потягати, і кілька кіл навколо двору босими ногами накрутити. Каже: костоправ повинен бути здоровим і міцним, не згірш за борця-силача.

Іноді, зазвичай улітку, коли черги на подвір’ї зменшуються, Мандрика вкладає все найнеобхідніше у валізу, замикає хату і вирушає в дорогу. Левко обійшов разом із ним усі села навколо Холма, побував у Замості, Любліні, Білостоці, Володаві, Красноставі, Ковелі, Володимирі, Сарнах. Добиралися мандрівні костоправи навіть до Кракова, Луцька й Рівного. Тадей дуже любив ці подорожі. І Левко полюбив.

Левко не знав, чи вчився пан Мандрика на лікаря, чи має якийсь папірець на право займатися такою практикою. Той ніколи не згадував про офіційну медичну науку. А от про діда, який колись був костоправом при Яблочинському чоловічому монастирі, не раз розповідав. Казав, то дуже-дуже давня традиція, коли у святих обителях не тільки грішні душі зцілювали, а й тіло підрихтовували. Бо куди ж бідним людям було ще йти, як не до монастиря? Зітхав, що от уже понад тридцять п’ять років на світі прожив, а сина так і не завів, а треба ж комусь передати родовий спадок. Але чому не має ні жінки, ні дітей, чи хоч пробував колись створити сім’ю, навіть не натякав. Левко здогадувався: когось Тадей Мандрика усе-таки кохає, дуже кохає, бо ніколи, в жодному місті чи селі, де вони побували, не заводив жодної інтрижки, не ходив наліво. Але чомусь тримає він своє кохання у суворій таємниці.

Іноді ввечері чувся легенький стукіт у вікно. Тадей зривався як ошпарений, ніби тільки й чекав того знаку, хутко заглядав у люстерко на стіні, пригладжував борідку і вибігав у двір. Кілька хвилин від ґанку долинало якесь шарудіння і шепотіння. Левко намагався зловити хоча б голос – а раптом він його знає? І так і сяк прилаштовувався біля вікна, навіть вухо до шибки прикладав, але так нічого жодного разу й не почув. А Мандрика повертався до кімнати і казав ніби між іншим:

– А що воно там на небі робиться? Чи всі зірки на місці? Піди-но, Левку, в обсерваторію та подивися.

Левко одягався і піднімався на вежу. Теплої пори іноді й ночував там. Виходячи з будинку, пильно роздивлявся навколо – чи не промайне чиясь постать, чи не освітить місяць обличчя нічної гості? Цікаво, яка вона, ота таємнича Тадейова жінка? Але вона ніби в повітрі розчинялася. Якось не втримався:

– А чого вона тільки вечорами приходить?

– Хто?

– Жінка.

– Жінка?

– Ота, що у вікно стукає.

– А-а-а… Ота, що у вікно… Ну, коли хоче, тоді й приходить, – стенув плечима Мандрика.

– А як її звати?

– Цікавій Варварі носа відірвали.

– Подумаєш, яка таємниця, – хмикнув Левко. – Мабуть, вона вас дуже любить. То повинна й жити разом з вами. Усі жінки хочуть вийти заміж за того, кого люблять.

– Усі, кажеш? А вона не як усі. І нікому нічого не винна. Отака жінка.

– То вона що, заміжня?

– Отак я тобі усе й виклав! Справжній чоловік ніколи не розповідає про те, що стосується тільки його і його жінки.

– Навіть її імені не називає?

– Якщо вона цього не бажає.

– А якщо чоловік бажає? Хіба він у всьому повинен поступатися?

– Затям, хлопче: жінку неможливо перемогти, і якщо чоловік розумний і не хоче її втратити, то він навіть пробувати цього не буде.

Левко згадав про Вишеньку. Йому так хотілося з кимось про неї поговорити. Та якби Тадей тільки запитав… Якби тільки натякнув… Він би розказав… А чому б і ні? Але звідки Мандриці знати, про кого думає Левко, коли сидить у його обсерваторії біля телескопа й дивиться на небо. А якщо він іще й отак вважає… Дивний цей Мандрика.

Дивний то дивний, але й дива робить. Недаремно ж до нього стільки людей з усіх усюд добирається. Із самого ранечку вже черга біля ґанку. Буває, що людину вносять до кімнати на ношах, а виходить вона вже своїми ногами. Мандрика і хребти вправляє, і переламані кістки складає, і защемлені нерви визволяє, і всілякі мазі та настоянки для розтирання у нього