Читати книгу - "Світовидові коні"

Але Хальфдан не є конунгом Данії, а людські почуття не повинні переважати справедливості королівського суду.

І лунає над майданом голос оповісника:

— Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу є нині вийнятим з-під королівського права! Кожного, хто дасть йому притулок, буде покарано смертю!

Нема у Хальфдана друзів, окрім Свейна Хвіде, тож і не шукає він ніде рятунку а чи притулку. Просидів до вечора на риштуванні собору, а тоді рушив до гавані.

Конунг зрікся його… Врешті, цього і треба було очікувати. Рідна Данія стала чужиною. Куди нині податися чоловіку без Вітчизни і грошей?

Попроситись на якусь лодію? Та чи потрібно торговцям чужоземним шукати зачіпку з місцевою владою?

Та й куди плисти? На Ісландію? До урманів чи свеїв? Податись до південних країв?

А може на Руян, до брата? Та ні… Він, Хальфдан, і так уже нагрішив стільки, що не одмолити…

«Свейн побачив валькірій… Бідолашний Свейн… На останньому суді ми стоятимем поруч…»

Біля якоїсь лодії чути мову, схожу на венедську. Здоровань-купець, літній уже чоловік, веде при смолоскипах рахунок товару.

— Гей, ворушіться, ледаща, завтра виходимо в море!

У купця богатирська фігура, світла борода кільцями і голос, схожий на голос Свейна. Хальфдан рішуче ступає вперед:

— Веслярі потрібні?

Торговець здивовано витріщився на чоловіка в дорогій, хутром підбитій куртці:

— Чого це раптом?

— Куди іде лодія?

— У Новгород Великий…

— Я вмію гребти на румі*… Бував у походах морських…

З-за тюків і діжок виринає чоловічок з козлячою борідкою:

— Буслаїчу, люди конунга розшукують якогось чоловіка…

— Не того, що дав стратенцю меча? — прищулюється купець.

В руці Хальфдана зблискує лезо ножа. Купець воркоче:

— Помовч, Шельмо, і займися товаром… А ви ідіть за мною

Новгородець проводить Хальфдана на корму одної з лодій. Говорить данською:

— Я був на площі… То це ви — Хальфдан Гаральдссон?

Хальфдан киває. Здоровань гмикає і рекомендується:

— Василь, Буслаїв син, купець новгородський… Сам не боюсь нічого у світі і люба мені відвага. Та тільки, невже ви думали, що проб’ється він?

— Ярл Свейн є нині межи ейнгеріїв, у Вальгаллі предків своїх, — поволі відповідає Хальфдан, — бо помер як вікінг, з мечем у руках.

— Божевільний світ нині, — чухає бороду купець, — ти що, вибач, по-простому мовлю, теж душа поганська?

— Кредо ін унум деум,* — неохоче відповідає Хальфдан, — і не мені, а Богу судити Свейна.

— Подуріли всі геть за Богів тих, — бурчить новгородець, — у нас так з’явились якісь жидовини, не кров’ю, але вірою, що Святої Трійці не визнають. Ловлять їх і страчують, а навіщо? Піп з нашого приходу все турчить мені, що оскверняюсь, з латинниками водячись. А один торговець поштивий, родом лях, якось товк мені, що шизмати* ми усі, хто віри грецької, бо дух святий, мовляв, нисходить не тільки од Вітця, але й від Сина… Лише клопіт з усього цього та завада чесній торгівлі. Чи не однаково, як хрест класти — зліва направо, чи справа наліво? Аби рахунки сходились.

Ну, гаразд, а далі куди ж ти подінешся? З Шеланну я тебе вивезу, але ж не будеш ти служити простим найманцем?

— Чому б ні? — питає Хальфдан байдуже.

— Тоді я тебе десь прилаштую… Я, щоправда, ще заходжу на Руян, по тканини, та опісля того одразу — в Новгород.

— Куди заходиш? — скидується Хальфдан.

— На Руян, до Градця…

— У мене в Арконі брат. І мати…

— Ти що, венед хрещений? — чудується Буслаїч.

— Мій батько був данський ярл, і я був ярлом…

— Ану, розповідай все від початку, — жадає новгородець, — бо ти мене зовсім заплутав…

Вислухавши Хальфдана, купець розчулено зітхає:

— Не життя, а пісня у тебе, ярле. А Велимира твого я ж зустрічав колись… Якось, біля Гельсінгньору, напали на мене розбійники. Б’ємося ми, коли біжить чоловік на поміч: «Мій Бог — Світовид! Тридцять чоловік за мною!» Ті грабіжники одразу — у кущі…» Де ж твоя ватага — питаю. «Я сам, один…» Це ж він тоді як раз з Фенгонборгу йшов.

Отакі бувають зустрічі на світі. Тоді він зовсім молодим був, та й у мене ще борода не посивіла. Я ось що тобі пораджу: їдь на Руян, Хальфдане! Між поганами арконськими тепліше тобі буде, аніж між латинниками цими, що за букву вдавляться. Від Отця чи від Сина… Тьху!

— Я боюсь, мовить данець поволі, — боюся гніву Божого…

— Я ось, — пирхає торговець, — не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, і щастить мені завжди, і громом не побило, а ти…

Лодія хитається, тоді чується стривожений голос Шельми:

— Буслаїчу, люди конунга обшукують гавань…

— Лізь під настил, — велить купець Хальфдану, — і нишкни…

Хальфдан лежить у вузькому закапелку, стискаючи у руці ніж. Напруга поволі спадає, замість неї приходить звична фатальна знемога.

«Норн…»

Хтось торкається його, і данець одрухово викидає вперед руку з ножем.

— Та легше, це я, — голос новгородця, — ну ти і здоров спати… Оце витримка, я б і то

так не зміг. Вилазь, ми уже в морі. День надворі!

— А люди конунга?

— Сунув куку в руку, у мене, мовляв, товари крихкі та дорогі… Вони не дуже шукали.

В Арконі мати Дивина гаптує синові сорочку. Гаптує старшому, а з голови не йде молодший.

«Чому так тривожно мені? Що з тобою, дитя моє не люблене, не пещене? І доля твоя закрита від мене…»

До світлиці влітає захекана Вістуня:

— Мати Дивино, гість у нас!