Читати книгу - "Домбі і син"

Коли все закінчилося, він знов подав руку міс Токс і провів її до ризниці, де повідомив священика, що був би дуже радий, якби той вшанував його своєю присутністю на обіді, але через прикрі родинні обставини мусить одмовитись од такої честі. Розписавшись у реєстраційній книзі, сплативши гербові мита, згадавши ядушливу жінку (кашель якої на той час набув нової сили), подякувавши оторожеві й не забувши за паламаря (який випадково опинився біля дверей, зацікавившись. станом погоди), містер Домбі з товариством посідали знову в карети і тим самим невеселим гуртом повернулись додому.

Там вони знайшли містера Пітта, що вернув носа від холодних страв, поданих у холодному блиску срібла й кришталів. Перед застіллям, що більше нагадувало поминальний обід, міс Токс подарувала своєму хрещеникові чашку, а містер Чік — ложку, виделку й ніж у футлярі Містер Домбі підніс міс Токс браслета, що її надзвичайно розчулило.

— Містере Джоне, — сказав містер Домбі, — сідайте будь ласка, кінець столу. Що там біля вас, містере Джоне?

— Холодна теляча полядвиця, сер, — відповів містер Чік, потираючи задубілі руки. — А що біля вас, сер?

— По-моєму, — відповів містер Домбі,— це телячий холодець, якщо не помиляюся. А ще, бачу, — холодні курчата, шинка… пиріжки… салат… омари. Чи не буде міс Токс ласкава випити трохи вина? Шампанського міс Токс!

Від усіх тих лагомин ломило зуби. Вино було таке жахливо холодне, що в міс Токс вихопився зойк болю, якого вона з великим трудом обернула у «Гм!». Телятину, певно, тримали в такій холодній коморі, що містерові Чіку після першого кусня закрижаніли кінцівки. Тільки містер Домбі тримався незворушно. Його можна було б вивісити на ярмарку в Росії, як шмат мороженого джентльменства.

Холод допік до живого навіть його сестру. Вона не пробувала ні підлещуватись, ні заводити світську розмову, тільки докладала всіх сил, показуючи, як їй тепло.

— Ну, сер, — наважився по довгій мовчанці містер Чік, наливаючи собі хересу, — з вашого дозволу, сер, я вип’ю за маленького Поля.

— Щасти йому, боже! — промовила міс Токс, сьорбнувши вина.

— Любий, маленький Домбі! — прошептала місіс Чік.

— Мій син, містере Джоне, — з суворою врочистістю мовив містер Домбі,— безперечно, був би дуже вдячний вам за вашу люб’язність, якби міг знати, яку честь ви йому робите. Свого часу, сподіваюся, він буде гідний прихильності своїх родичів та друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладеної на нього в житті громадському.

Тон, яким це було сказано, не передбачав відповіді, і містер Чік впав у меланхолійну мовчанку. Зате міс Токс, яка слухала містера Домбі, виявляючи не тільки посилену увагу, а й ще дужче схиливши голову, коли він скінчив, перехилилася через стіл і тихо сказала:

— Луїзо!

— Що, дорога моя? — озвалася місіс Чік.

— Великої відповідальності нашого становища… я забула слово.

— Покладеного на нього…

— Вибачте, моє серденько. Здається, не так. Було багато плавніше, добірніше. «Прихильності своїх родичів і друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладе… покладеної на нього? В житті громадському?»

— Правильно: покладеної на нього, — ствердила місіс Чік.

Міс Токс, тріумфуючи, сплеснула своїми ніжними ручками і додала, закотивши очі: «Оце красномовство!»

Тим часом містер Домбі велів був покликати Річардс, що якраз увійшла, вклонившись, але сама, без хлопчика, — натомившися зранку, Поль заснув. Запропонувавши своїй підданій келих вина, містер Домбі звернувся до неї з такими словами (міс Токс заздалегідь нахилила голову й зробила інші потрібні приготування, щоб закарбувати їх у пам’яті):

— Протягом шести місяців — чи десь коло того, — що ви живете в цьому домі, Річардс, ви сумлінно виконували свої обов’язки. Бажаючи приурочити до цієї нагоди якусь маленьку послугу для вас, я міркував, яким чином най краще здійснити це бажання і радився з моєю сестрою, місіс…

— Чік, — підказав джентльмен, якому належало дане прізвище.

— Тихо, я вас прошу! — обурилась міс Токс.

— Я хотів сказати вам, Річардс, — вів далі містер Домбі, кинувши на Чіка моторошний погляд, — що я прийшов до остаточного рішення, пригадавши собі розмову, яку ми мали в цій-таки кімнаті з вашим чоловіком, коли ви наймалися до нас на службу. Він тоді ознайомив мене з прикрим фактом, що вся ваша родина, на чолі з ним самим, потопає в неуцтві.

Річардс здригнулася під тягарем цього ваговитого докору.

— Я далеко не прихильник того, що деякі особи ліберальних настроїв називають загальним навчанням. Але нижчі класи обов’язково треба вчити! Щоб вони розуміли своє становище й уміли відповідно поводитись. Тому я стою за школу. Маючи змогу записати дитину в дуже давній заклад, званий по імені одного достойного братства, «Благодійні Точильники», де школярам дають не лише пристойну освіту, а й формений одяг з бляшкою, я (повідомивши спершу через місіс Чік вашу сім’ю) записав туди вашого старшого сина, і, наскільки мені відомо, сьогодні йому вже видали форму. Номер її сина, — сказав містер Домбі, повернувшись до сестри й говорячи про хлопця, як про візника, — номер його — сто сорок сім. Луїзо, поясніть.

— Номер сто сорок сім, — сказала місіс Чік. — Це, Річардс, гарненька курточка з теплого синього сукна, такий самий кашкет з жовтогарячою стрічкою, червоні вовняні панчохи і дуже міцні шкіряні штани. Самому можна носити і богу дякувати, — захоплювалася місіс Чік.

— Подумати тільки! Ви повинні пишатися, Річардс! — вкинула слово міс Токс. — «Благодійні Точильники»!

— Дуже вдячна вам, сер, — непевним тоном відповіла Річардс. — За вашу доброту і пам’ять про моїх діток. — В той же час образ Байлера — Благодійного Точильника в описаних місіс Чік незнищенних латах, що облягають його короткі ніжки, — промайнув перед очима Річардс, зволоживши їх.

— Дуже рада бачити у вас стільки чуйності, Річардс, — сказала міс Токс.

— Це дозволяє сподіватися, — мовила місіс Чік, яка пишалася своїм знанням людської натури, — це дозволяє сподіватися, що в світі ще де-не-де є іскорки вдячності й благородних почувань.

Річардс відповіла на ці компліменти, вклоняючись і бурмочучи слова