Читати книгу - "Пекельний звіздар"

невіро? — каже татаринові. — Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?

А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.

— То джурі купи шаблюку! — каже татарин. — Глянь, яка ловка!

— Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, — каже характерник, зиркнувши на шаблю. — Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!

Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.

— В тебе ж оружжя ніякого немає? — питається в нього Козуб.

— Та ось запоясник… дід колись подарував! — показав Івась кинджала за поясом. — Я ніколи з ним не розлучаюся — геть і коли сплю, то кладу його під голову.

— А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? — питається характерник у татарина.

Той глянув на Івася й прицмокнув.

— Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? — питає Козуба.

— Руки короткі в тебе до сього хлопця! — каже той. — То скільки шабля?

— П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!

— А за два? — питає характерник.

— Ні, не буде!

— Два з половиною?

— Магомед росуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?

— Три, дідько з тобою!

— Ну добре, — каже татарин, — чотири! Чотири — і квит!

Козуб торкнув Івася за плече.

— Ходімо звідси. Немає чого балакати з цим бузувіром!

— Е, е… ефенді! — заволав татарин. — Чекай-но, га!

— Ходімо, ходімо! — каже характерник і вже од воза одходить.

— Три! — заволав татарин, підскакуючи на возі. — Ясновельможний, ефенді, пане… за три оддаю, нехай мене чорти вхоплять!

Козуб відразу ж і до воза повернув.

— Іншалла? — питає.

— За три, клянуся бородою пророка! — репетує татарин.

— Іншалла, іншалла, нехай мене шайтан у пекло візьме! Вдарили вони по руках, та й відлічив характерник йому три золоті дукати.

— Тримай, — каже Івасеві. — Вмієш нею хоч трохи орудувати?

— Дід учив, — каже Івась. — Тільки мало.

— Ну, то будеш вправлятися з січовими хлопцями. Ось чіпляй сюди на пояс.

Почепив Івась шаблюку до пояса, де й гачки були для оружжя, і геть почув себе козаком.

— А чого ти казав йому «іншалла»? — питається в характерника, коли вони одійшли од воза.

Козуб осміхнувся.

— А того що в них воно як «амінь». Як скаже бусурманин теє слово, то по руках. А то ще й далі торгувався б!

— Дивно мені, — каже Івась, коли вони в лимарські ряди зайшли, — що татаре на Січ їздять торгувати, як до себе додому! Як се їх сюди пускають, обіясників таких да урвителів?

— А що ті татаре… з рогами чи що?! Б'ємо ми їх, як в Україну ордою йдуть, а так миримося… — каже характерник. — Вони пасуть худобу в Дикому Полі, й ми пасемо, вони гендлюють у нас, і ми до них гендлювати їздимо. А в багатьох козаків ще й побратими є з-поміж кримців та ногайців — ото воду на шаблю ллють і присягають, що будуть братами довіку.

— А як часом у бою зустрінуться? — питає Івась.

— То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.

— А хіба не гріх козакові з невірою брататися?

— Господь один на небі, — каже характерник. — У них він зветься Аллаг, у християн — Христос, а в нас — батько Дажбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Івась.

Козуб і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, і ті, — а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Івась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає, — каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Івась. — Щоб не блюзнили проти Господа!