Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

не прямовисно з висоти 300 метрів. Із вузької ущелини витікає Кастальське джерело. Дорога вирубана просто над урвистою яругою Плейстос, яка веде на Захід углиб гір, а на Південь — у бік затоки Ітея. Здалеку, дуже низько, видно море, яке поблискує мов шкура змії.

Важко осягнути, якими були початки слави й значення Дельф, духовної столиці Греції. Деякі дослідники переконані, що до цього призвела інституція тиранів. У момент кризи авторитет оракула підпирав їхні хиткі трони. Знаменна річ: то були не тільки еллінські володарі, а й варварські королі Фрігії та Анатолії — Гігес, Крез, Мідас. Останній подарував Дельфам близько 740 року золотий трон. Чи був то вияв побожності? Марі Делькур слушно зауважує, що азіатські князі трактували бога як потужного володаря, якого треба було підкупити.

В епоху Гомера Дельфи були вже славними й багатими. Міф повчає, що спершу назва міста звучала Піто і панувала тут Гея, богиня землі. Аполлонові захотілося мати тут свій храм. Перед тим треба було вбити дракона жіночого роду Пітона — втілення хтонічних сил. Гомеричний гімн кінця VII століття до Р.Х. описує битву цих двох елементарних сил грецької релігії.

Неподалік чудового хвилястого джерела бог, син Зевса, убив зі свого потужного лука дракона, гігантську тварину, дику бестію, яка завдала багато страждань людям та їхнім тонконогим вівцям. Той, хто її спіткав, гинув аж до того дня, коли Аполлон — бог-Лучник — влучив її своєю могутньою стрілою. Розкраяна важким стражданням бестія згорнулася на землі, гучно зойкнула… і спустила дух, видихнувши криваву піну. Тоді Аполлон Фобос гордо промовив: «Тепер гнити будеш тут на землі, яка є годувальницею для людей».

Гомеричний гімн далі каже, що переможець подався на пошуки жерців, які були б вартовими його нового храму й нової релігії. Він поплив на Крит у постаті дельфіна. Відтоді це місто назвали Дельфами.

Ота друга частина міфу незрозуміла, і дехто інтерпретує її як доказ мінойського впливу на осередок нового культу. Тепер радше гадають, що аполлонівська релігійна революція трапилася у VIII столітті до Р.Х., тобто незадовго до того, а отже в часи, коли Крит уже кілька століть перебував під владою греків. Поруч зі святинею Аполлона, у місті Мармарія божества землі зберегли свою суверенність, про що свідчать сфінкси та інші символи, чужі Фобосові. Найбільш імовірно, що ще до прибуття Аполлона Піфо було оселею піфії.

Хоча про дельфійський оракул написано чимало книжок, і всі дослідники підкреслюють величезну вагу піфії, проте і її функціонування, і політична роль досі все ще перебувають у сфері здогадок і гіпотез. Еміль Бурґ’є каже: «Незалежно від того, чи були то останні погани, чи перші християни, які з дуже різних причин хотіли, щоб зникли будь-які сліди того, що можна назвати механізмом і матеріальним аспектом оракула, — результат той сам: остання піфія забрала в могилу свої таємниці».

Як наречена бога, піфія спершу мусила бути незайманою, пізніше її обирали з-поміж грона заміжніх жінок, які відтоді провадили чернече життя. Оракула запитували раз на рік, відтак раз на три місяці, але в період найвищого авторитету Дельф траплялися також виняткові консультації. Зросла також і кількість піфій, проте вона ніколи не перевищувала трьох.

Посполите уявлення про жриць Аполлона: жінка з розмаяним волоссям і розверстими устами сидить на тринозі, одурманена підземними випарами. Таке істеричне бачення має мало спільного з реаліями. Адже в Дельфах не знайдено жодної скельної ущелини, з якої мали б виділятися ті збуджуючі випари. Всю цю легенду варто приписати пізнішим християнським інтерпретаторам — Оригенові та Іванові Хризостомові, які прагнули придати ворожій інституції диявольського запаху сірки.

Запитування у піфії відбувалося в частині храму, званій ádyton[20] (місце, до якого немає доступу). Особи, котрі потребували консультації, очищались у Кастальському джерелі, вносили визначену платню та допомагали при жертвоприношенні. Якщо жертва виявлялася вдалою, вони входили до адитону. Піфія, невидима за завісою, давала відповіді на поставлені запитання.

Пресловута неясність пророцтв вимагала допомоги екзегетів. Таким чином, відповіді піфії завше інтерпретували. Дельфи були складною інституцією, почесним президентом якої, якщо так можна сказати, був Аполлон, проте крім помічників піфії, жерців, яких називали святими, тут також діяли посли окремих держав, посередники між резиденцією бога та рідним містом.

На жаль, ми не знаємо ні методів діяльності, ні ієрархії окремих титулів, ані навіть прізвищ отих посередників. Допитливі дослідники вирвали у цієї старожитньої конспірації прізвище афінського пророка і екзегета V століття до Р.Х., якого звали Лампон; він урядував у Дельфах, але не відомо, чи був акредитований, а чи діяв на власний ризик. Проте, про нього відомо, що він відіграв серйозну роль, ставши на бік Перикла проти Фукідіда. В околицях Дельфів з’явився однорогий баран. Лампон заявив і надав цій заяві належного розголосу, що невдовзі афінська держава перестане хитатися між двома політичними системами, і що Фукідід, лідер аристократичної партії, муситиме поступитися Периклові.

Проте з цього окремого факту годі виснувати жодний загальний висновок, бодай такий, що Дельфи завжди підтримували демократичні сили. Аристотель каже, що посли грецьких держав у Дельфах були опорами тиранії. Через фрагментарність джерел і на розпач аматорам точного знання (навіть у царині божественних справ), ми приречені на гіпотези, й кожній тезі можна протиставити міцні контраргументи.

Вагомість розв’язуваних піфією проблем була дуже різною: від особистих клопотів до справ війни та миру. Піндар оповідає наступну історію, яка, можливо, є лише анекдотом. Отож, мешканець острова Тіра, такий собі Батос, який потерпав на ваду вимови (заїкання), попросив поради у божества, що ж йому робити, аби позбутися цієї клопіткої недуги. Піфія відповіла, що він повинен виїхати до Африки і там заснувати колонію. Слухняний Батос подався до Африки, зустрів у пустелі лева і раптове потрясіння справило, що він почав говорити плавно. Чи правдива ця розповідь, чи ні, але певна річ, що Дельфи підтримували колонізаційну експансію греків, і для цієї мети не вагалися використовувати навіть заїк.

Найвідоміша, завдяки Геродотові, справа з піфією у драматичні дні напередодні другої війни з персами. Паніка охопила