Читати книгу - "Оті з Десятої Тисячі"

Дорослі з Бази дивилися на дітей, що стояли в Центральному Залі «Розвідника». Здавалося, ніби між ними були тільки прозорі стінки екрана.

Насправді ж їх розділяли шість тисяч мільйонів кілометрів — віддаль між Головною Базою на Тритоні і секторами Десятої та Одинадцятої Тисяч, крізь які «Розвідник» гнався за Чорною Рікою.

Антонов, Долорес і Назим піднесли руки.

— Щастя, — гаряче промовив Майк. — Зичимо вам щастя. До побачення, друзі!

Майк Антонов назвав їх друзями. Йому відповіли три серйозні кивки.

Перший командир «Ропера», Іон Согго, сказав:

— До побачення!

Екран Центрального Залу погас.

— Отже, — сказав Іон, — ми знову самі.

Алік потер руки, як недавно Назим.

— Зате маємо хоч якусь, та роботу.

І скривився.

— Іоне, залиш мені Робіка. З тобою буде Алька.

Іон обернувся до Робіка.

— Ну як? Згоден, Робіку?

Робік неспокійно оглянувся довкола, ніби його розпирали неслухняні думки. Потім його обличчя знову розгладила звична шаноблива усмішка.

— Згоден, — сказав він. — Так точно, командири. Звичайно, згоден. Час приступати до роботи.

Іон кивнув.

— Ми з Алькою їдемо просто до Стартової вежі. Ви обидва — на батарею.

Тоді подивився на стелю:

— «Розвіднику», підтримуй постійний звуковий зв'язок між нами.

— Прийнято, — озвався «Розвідник».

Іон з Алькою стали на квадрат швидкісного ліфта. Іон, перш ніж дати наказ: «Стартова вежа», помахав рукою Аліку й Робіку, що повинні були добиратися до свого місця транспортером.

— Ну, хай вам щастить! — усміхнувся він. — Будьте обережні. Щоб не скоїлося яке нещастя.

— Ти забуваєш, — тихо сказав Робік, — що, поки я з вами, ви в безпеці.

І вони роз'їхалися.

До початку операції проти Чорної Ріки зоставалася рівно шістдесят одна хвилина.

— Шістдесят одна, — повідомив «Розвідник» тієї самої миті, коли ліфт виніс Альку з Іоном до Головного Залу Стартової вежі.

— Дивись, — показав Іон на екран.

В глибині екрана темніла ще маленька й імлиста, але вже добре помітна смуга Чорної Ріки.

Якусь хвилину вони дивилися на ту імлисту смугу. Потім у глибині Залу відчинився прохід. «Розвідник» вказував дорогу до бойового космольота.

Маленький коридор закінчувався критим помостом, який з'єднувався з люком бойового космольота. Спіральний коридорчик завів їх просто до кабіни пілота й стрільця.

Бойовими космольотами, як правило, керують автопілоти, а боротьбу з метеорами ведуть автоматичні стрільці. Проте бувають випадки, коли за штурвал машини береться людина, і тоді прилади коряться лише її свідомій волі.

Алька й Іон стали перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран, свій апарат.

Ліворуч — місце пілота. Праворуч — бойового стрільця. Від звичайної кабіни пілота в дослідних чи пасажирських космольотах ця кабіна відрізнялася хіба що формою, вірніше, «кроєм» крісел.

Бойові космольоти, як відомо, повинні бути готові до всіляких несподіванок, неймовірних прискорень, стрибків, змін курсу, раптового підвищення температури. Саме тому крісла пілота й стрільця мало нагадували простенькі сидіння звичайних космольотів. Насправді ж це були захисні скафандри, в яких людина ховалася зовсім і в яких на випадок катастрофи — вибуху чи пошкодження космольота — могла довго перебувати в космічному просторі.

— Увага, — почувся голос «Ропера». — Прошу зайняти місця.

— Дякую, — буркнув Іон і сказав Альці. — Сідаймо. Кожен на своє місце.

Алька кивнула.

— П'ятдесят сім, — «Ропер» почав відлічувати кожну хвилину.

Алька сіла першою. Крісло, яке досі нагадувало губчастий, зів'ялий пуп'янок якоїсь величезної квітки, відразу зімкнулося навколо неї. Зникла гарна дівчинка. Перед екраном сиділо велике слоноподібне чудовисько.

Чудовисько засміялося Альчиним голосом:

— Кумедне відчуття!

Іон зайняв своє місце за пультом пілота. Скафандр піднявся, охопив його з усіх боків. І тут виявилося, що він прозорий, мов повітря, і не важчий за звичайнісіньку сорочку.

— Справді кумедно, — сказав Іон.

— Не так голосно, — попросила Алька. — Кричиш мені просто на вухо.

Справді, Альчин голос Іон чув зовсім поруч.

— Вибач, — мовив він, — я вперше у двомісному бойовому космольоті. Та й в одномісному теж був тільки раз. І то у відеофільмі. І то годину тому.

— Уяви собі, я так і думала, — відказала Алька. — Але що далі?

— Спробуй, як у тебе вийде керування прицілом.

Сам поклав руки, охоплені захисною масою скафандра, на штурвал. І відчув щось надзвичайне — ніби скафандр мав свої нерви, які вмикалися в його, Іонову, нервову систему. Хоча рукавиці були сантиметрів десять завтовшки, Іонові здалося, ніби він доторкнувся до штурвала голими долонями.

— Все-таки незвично, — буркнув він.

— Я теж ніколи такого не відчувала, — озвалася Алька.

— Можеш вільно керувати прицілом? — запитав Іон.

— Цілком вільно.

— Ну, тоді… — затнувся, вирішуючи, що далі. — Ну, тоді давай зараз спустимося до екрана «в Стартовій вежі.

— А як ти знімеш скафандр?

Іон розгубився: що робити? Проте наказав твердим голосом:

— «Розвіднику», вимкнути скафандри.

Тиша.

«Що це означає?» — промайнуло в голові.

— «Розвіднику», — повторив, — вимкнути…

— … крісла, — підказала Алька.

Так, саме «крісла» слід було сказати! Скафандри легко розкрилися. Алька й Іон встали, глянули одне на одного й пирснули сміхом. Проте в очах у них був переляк.

— Якось по-дурному вийшло, — зніяковіло признався Іон.

Алька ні сіло ні впало скорчила в'їдливу і все-таки симпатичну пику.

— І щоб ти робив без мене? — запитала вона. — Ех ви, поети-музиканти. З кожним століттям чоловіки все дужче й дужче стають схожими на жінок. Це