Читати книгу - "Дуже страшна історія"

їси, — сказав я. — А ще поет!

— У мене неправильний обмін. Це хвороба, — повідомив Покійник.

— То скинь пальто.

Він скинув. Але й без пальта знову застряв.

— Я поможу тобі, — запропонував Принц Датський. І заходився обережно проштовхувати Покійника.

— Щось тріснуло! — зойкнув той. — Здається, не пролізаю…

— То я натисну на двері, — сказав Принц,

Він щосили наліг плечем на іржаве мокре залізо. Двері зрушили з мертвої точки, але тільки ледь-ледь. Хоча дитяча сором'язливість поєднувалася в Принцові з неабиякою фізичною силою, він нічого не зміг зробити.

— Скидай піджак, сорочку, штани! — наказав я Покійникові.

— Хіба це можливо? — промимрив він.

— Ми не маємо часу на роздуми!

— Хіба восени роздягаються?

Від хвилювання він заговорив у своїй улюбленій манері: запитаннями.

— Він застудиться, — сказав дбайливий Принц.

— Краще врятуватись застудженим, аніж загинути здоровим! — вигукнув я.

Покійник роздягнувся. Дівчата відвернулися.

Голий Покійник (тобто майже голий: труси залишалися на ньому) проліз крізь вузький отвір.

— Розігрійся! — порадив з підвалу Принц Датський. — Побігай!

Покійник забігав.

— Спершу вдягнися, а потім уже… — сказав добрий Принц.

Від холоду Покійник тремтів і погано розумів, що йому кажуть.

Наташа й Миронова заходилися натягати на нього сорочку, піджак і пальто. Штани він надів сам.

— Тепер Гліб! — сказав я.

— Я потім… Коли через мене… — тихо сказав Гліб. — Адже все це…

— Розслідування закінчимо потім, — пошепки перебив я його (хоч мені дуже кортіло прямо запитати його: «Навіщо ти все це зробив?»). — Зараз з'ясовувати не час, бо дорогий нам час!

Гліб також скинув пальто й проліз. Принц Датський вказав на отвір:

— А тепер уже ти, Алику!

— Я залишу підвал останній! — сказав я так, немовби був капітаном корабля, що потопає: капітани завжди залишають судно останні.

Принц Датський збентежено розвів свої величезні руки:

— Адже мені теж доведеться… Як Покійникові…

Дівчатка відвернулися.

— І ви теж, — сказав Принц мені, Глібові й Покійникові.

Неабияка фізична сила і досі поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.

Принц не був гладкий, але м'язи випиналися в нього на руках, на грудях, навіть на животі — і він запросто міг застрягнути у вузькому проході.

По-спортивному швидко він перекинув одіж на вулицю, подолав перешкоду, вдягнувся й сказав:

— Можете дивитися!

Він почав по-спортивному високо піднімати ноги, здійснювати пробіжку по мокрому, порожньому саду. Слідом за ним потюпав Покійник. Вони грілися. А я?..

Я лишився сам один по той бік дверей, у підвалі. З друзями завжди приємніше, спокійніше, а в підвалі й поготів! «А що, коли зараз із других дверей з'явиться Племінник Григорій?» Ця думка підштовхнула мене: я заквапився, скинув пальто. І тут-таки подумав про інше: «Як я буду продиратися крізь вузьку щілину на очах у Наташі Кулагіної?..»

Я завжди боявся постати перед нею в невигідному світлі, в якому-небудь кумедному вигляді. Перукар сказав якось мамі: «У вашого сина ззаду гарна форма голови. Благородна!» І я намагався частіше повертатися до Наташі потилицею… «А зараз вона побачить, як червонітиму й соптиму я, ледве пролазячи між стіною й дверима». Ця думка примусила мене похолоти. Думаю навіть, що мені було холодніше, ніж Покійникові, коли той залишився в самих трусах, бо я похолов внутрішньо!

До того ж виявилося, що мені треба скидати не тільки пальто, а й куртку: виявилося, що я теж не такий уже й худий. А під курткою була стара сорочка, яку мама заштопала в найвидніших місцях. Вона була тепла, і тому я вдягнув її того дня. Мені не хотілося, щоб Наташа бачила цю сорочку. «А все через того Гліба! Нащо це йому було потрібно? Нащо?! — Я, здається, вперше глянув на нього злісно. — І через Племінника! Як би цьому Племінникові віддячити? Хоч трохи! Хоч чим-небудь!..»

Тої ж миті мені сяйнула ідея!

Я намацав у кишені олівець і кинувся назад у темряву підвалу: мені схотілося залишити дещо на згадку Племінникові, які-небудь рядки, що розлютили б його.

— Куди ти?! — зойкнув Покійник так, наче прощався зі мною назавжди. Він боявся без мене залишатись. Це було приємно!

— Не бійся; повернусь! — заспокоїв я Покійника. Підбіг до старого садового столика — і раптом…

З жахом почув я, що від дверей, замкнених на клямку, долинули кроки. Це спускався Племінник Григорій. Він, мабуть, хотів поглузувати з нас: запитати, як ми себе почуваємо, чи не знудьгувалися тут або щось таке. «Коли йому ніхто не відповість, — подумав я, — він одразу збагне, що ми втекли, і влаштує погоню. Вийде у двір і знову захопить усіх!»

Події з карколомною швидкістю змінювали одна одну!

Серце завмерло в моїх грудях, а може, зупинилося зовсім. Кожний крок за дверима, на сходах трагічно відлунював у мене всередині, наче від жаху там утворилася якась порожнеча…

Так і є.

— Агов, гаврики! Чого це ви мовчите, наче мати рідна не народила? Поснули? — гукнув Племінник.

— Так точно. Всі сплять! — голосно відповів я.

— Це ти, хло'?

— Я!

— Знову лізеш наперед?

Він не знав, що вилізли всі інші, а я лишився.

— Куди ж я вилізу, коли ви двері замкнули?

— Посидьте ще трохи! Гартуватися треба. Ти як гадаєш, хло': треба вам гартуватися?

— Ще б пак!

— Адже ти хотів познайомитися з Дачником?

— Іще як!

— Тепер познайомився?

— Атож!

— Ну, от бачиш! Може, і про тебе колись книжку напишуть.

— Якщо я дійду до його стану!

— Отож!..