Читати книгу - "Оранжеве сонце"

Е з тривогою помічав: лють усе більше розпалює вождя, усе частіше і глибше здіймаються його груди. І юнак заговорив поривно, дзвінко:

— Е не хоче зла чакам, не хоче лиха чакам і Вогонь! Вогонь — друг і брат Е, Вогонь порятував Е від печерного лева. Вогонь може стати другом і братом усіх чаків!

Е скінчив, і запала тривожна тиша. Чаки перезирнулися, немов питаючи один в одного поради, проте вождь Ту не глянув ні на кого. Він думав один, будь-чия думка була йому непотрібною. Вогонь для Е — друг і брат! Недарма коли ще він був дитиною, то до нього горнулися всі ворожі сили! Злетів без подряпини зі скелі, лев не зачепив його, чорний птах заступився… А тепер Вогонь захищає його! Вогонь! Цей лютий ворог чаків, звірів, дерев і трави! Ні, цьому треба покласти край. Е не повинен більше жити, знищити треба і Вогонь! Однак вождь Ту все ще вагався — надто шаленіло полум'я!

Вождь Ту мовчав. Ні, він не обізветься до ворожих сил! Чакам не потрібен цей молодик, який зумів вислизнути з-під його довбні, що трощила голови левам і тиграм, не потрібен і Вогонь, що усе палить і нищить. Е хоче погибелі чакам, тож хай загине й сам! Проте і зараз вождь Ту не зрушив з місця, понуро мовчав.

— Чаки не хочуть говорити з Е? — запитав юнак. Юрба ворухнулася, проте вождь Ту випередив усіх:

— Чаки хочуть погибелі Е, хочуть погибелі Вогню!..

— А що їм лихого заподіяв Е?..

Чаки знову ворухнулися, та на цей раз вождь Ту підніс над головою свою грізну зброю, і всі завмерли. Молодик Е виправдовується!.. Значить, він не певен у тому, що могутні істоти йому допомагатимуть. Нарешті вождь дав волю власному гніву.

— Смерть Е! — запекло вигукнув Ту. — Смерть Вогневі!..

— Смерть! Смерть! — дружно, хоч і не так запекло, повторили чаки.

Вождь Ту зрушив з місця, зрушили й одноплемінці. Е не зробив анінайменшого руху для захисту. Ту ступив ще крок уперед і знову завмер на місці: Е чомусь не виявляв жодних ознак страху!..

Раптом вождь спостеріг, що полум'я вже не піднімається вище голови юнака — ледве сягає його плечей. Вогонь спадав. Тепер Е уже добре знав, що без поживи Вогонь завмирає. А поживи залишалося обмаль — усього декілька гілок. Що ж робити, як захищатися?

А тим часом чаки сторожко дивилися на Вогонь. Сподівалися, що полум'я незабаром зовсім схлине. Адже з кожними кількома подихами спекотна сила все слабкіше відскакувала від землі. Це їх радувало. Однак радість не применшувала запалу, навпаки, вона його ніби роздмухувала — чаки готові були кинутись у двобій кожної миті, але спиняла обачність — усе ще побоювались раптового стрибка Вогню. Проте він спадав, вибивався з останніх сил. Червоні язики вже ледве сягали колін Е. І терпець урвався — чаки залементували. Юнак чекав кидка. Тікати було нікуди — позаду зяяла прірва, а попереду клекотіла юрба — розбурхана і страшна.

Е кинув погляд на Вогонь — найяскравіше палала одна гілка, стовбурець якої лежав поза багаттям і його можна було вхопити рукою. А чаки вже рушили, звівши довбні вгору. І юнак одним духом нахилився, схопив ту гілку і здійняв її над головою. Мисливці отетеріло спинилися. Е ступив уперед, крутонув палаючою гілкою — Вогонь сяйнув позаду й спереду. Так він прорветься крізь юрбу і кинеться геть! Чаки стояли на місці, а юнак ішов на них, як ішов уночі супроти лева. Та нараз гілка погасла, оповившись їдким духом Вогню. І мисливці, не бачачи більше перепони, рушили навстріч. Ринули без поспіху, впевнені в перемозі.

В одній руці юнак тримав довбню, а другою розмахував погаслою гілкою, сподіваючись, що Вогонь знову спалахне, але її зчорнілі відгалуження, роздмухувані вітром, лише просвітлялися червонястим блиском — зловісним і гарячим. І вже коли відстань до чаків зменшилась до трьох людських зростів, Е з усієї сили шпурнув гілку в супротивців, сподіваючись, що ті кинуться врозтіч і він проскочить. Гілка не влучила в передніх — вони встигли пригнутися, а вдарила в тих, які йшли за ними, розсипаючи червоним градом вуглини на груди, обличчя та косми войовників.

Вони несамовито вереснули від опіків та жаху. Передні вмить випростались і, вгледівши в руках Е одну лише довбню, дружно рушили на жертву. А задні, оговтавшись, пожбурили в юнака кількома каменюками. Один з них улучив йому в голову, а два інших — у бік і в ногу. Юнак захитався від нестерпного болю, присів, але в ту мить, коли над головою звелися довбні, він усе ж неймовірним зусиллям зібрав докупи усю спритність, щоб відскочити назад. Та чаки не хотіли дати йому й крихти перепочинку — налітали з трьох боків. З четвертого боку, позаду, була прірва. І щоб не стати під невблаганними довбнями кривавим місивом, Е кинувся до прірви, затиснув довбню ногами, а руками схопився за кам'яний виступ, повиснувши над безоднею. Юнак добре знав, що битимуть довбнями і по пальцях. І хоча у голові паморочилося від різкого болю, однак Е міг довго провисіти на руках. Та страшний біль у перебитих пальцях змусив юнака розтулити їх. Він відразу ж шугнув униз, неначе тіло втратило всяку вагу. Чіплявся руками за гострі виступи майже прямовисної стіни, яка шматувала на грудях шкіру, вдаряла в боки і щелепи, коліна і лікті, а падіння все наростало. Нараз юнак відчув потужний поштовх, і в ту хвилю, як упасти в безтямку, збагнув, що неначебто у чомусь заплутався, повиснувши над проваллям.

Чаки притьмом попідскакували до провалля і ще встигли побачити, як тіло юнака зісковзувало по скелі, залишаючи на ній кривавий слід. І тоді, певне, не в одного чака прокинулося в грудях почуття жалю, бо відразу ж лемент ущух, — усі понуро дивилися вниз, затамувавши подих. Один тільки вождь Ту запекло мовив:

— Тепер потовчене тіло Е стане здобиччю шакалів!..

Йому ніхто не відповів. Ту і не чекав нічиєї відповіді. Він поривно підскочив до величезного каменя, якого, здавалося, не змогли б зрушити з місця й двоє