Читати книгу - "Оранжеве сонце"

чоловіків, одірвав його від землі і з диким ошалінням кинув униз. Через якусь мить десь там, у глибині, камінь люто гупнувся об зустрічний гранітний виступ, а далі глибокі надра провалля викинули оглушливий гуркіт — камінь зривав з місця все, що лежало у нього на шляху. Ту з жорстокою насолодою слухав зливу каменепаду і, коли вона вщухла, дослухався ще й до її відгоміння. Вождь Ту неначе давав усім відчути, що не тільки не шкодує за молодиком, але ще й не вгамував до кінця своєї люті. І щоб дати їй повний вихід, Ту кинувся до купи головешок, що вже не палали, а лише куріли, поблискуючи жаринами, і почав безбоязно розкидати їх довбнею. Чаки спершу з острахом дивилися на заповзяття Ту, а потім і самі заходилися йому допомагати. Запрацювали їхні довбні, і вже через кілька подихів головешки були розкидані дощенту. Лише раз у раз хтось з чаків пронизливо скрикував, коли наступав на пекучу жарину.

Заповзяту і незвичну роботу було скінчено. Чаки знову попідходили до прірви, зазирали в її глибочінь, прислуховувалися. Та нічого не побачили, крім голих стін скелі, на яких де-де червоніли струмини крові. Знизу тільки ширилася вгору сіра курява — безгучна і похмура. Дивилися в провалля мовчки — певне, кожен відчував на собі самому те падіння. І тоді ставало моторошно. Однак ніхто не поспішав відійти подалі — безодня ніби притягувала, заманювала у свою запаморочливу глибінь. І Ту, неначе вгадуючи болісні враження своїх поплічників, рішуче мовив:

— Туди полетить кожний, хто піде проти свого вождя!

Так він утверджував свою владу. На нього тепер поглядали якось несміливо, боязко. Проте один жилавий і дебелий чак, на ймення Ро, все ж зважився висловити сумнів:

— А що, коли Е знову залишиться живий? А що, коли вціліє?..

Цей здогад, хоча у ньому не вчувалося цілковитої певності, сколихнув юрбу — в кожного чака загорівся зір, кожному заманулося враз кинути і своє, бодай коротке, але гучне слово:

— Залишиться живий?

— Вціліє?

— І не розіб'ється?

— Як же це так?

— Як? Як?!

— А чому б і не вціліти молодикові? — гучно і нібито наперекір усій громаді докинув Ро. — Хіба вперше молодикові Е падати зі скелі? І дитиною не вбився, і тепер уціліє.

Ро жваво підтримало кілька голосів:

— О, так!

— Не вперше йому падати!

— Не вперше!

— Змалку такий!

— Що йому скелі, що прірви!

Ро всім тулубом перегнувся у безодню і надсадно прокричав:

— Угу-гу-гу-у-у! — він ніби запрошував молодика відгукнутися звідти. — Угу-гу-гу-у-у!

Але знизу донеслася лише луна: «Гу-у-у!..»

Тоді Ро випростався, обвів усіх пронизливим поглядом. Нараз його зір зупинився на вождеві Ту. Ро безбоязно підступив до вождя.

— А що скаже вождь Ту? Живий чи мертвий молодик Е?

— Хай Ро полетить за молодиком і подивиться! Іншим разом така відповідь, мабуть, викликала б загальний сміх, але зараз ніхто й не думав сміятися.

— Ро полетіти не може. Ро — не птах. Ро хоче знати — живий чи мертвий молодик Е?

— Навіщо Ро знати те, що думає вождь чаків? — похмуро запитав Ту.

Але чаки вже оточували вождя з трьох боків — з четвертого зяяла безодня.

— Скажи, що думаєш!

— Скажи нам!

— Скажи!..

Ту добре знав, що коли він зараз не дасть належної відповіді, то чи не поближчає перед ним оця глибока прірва? Яка ця юрба непевна і ненадійна! Щойно всі чаки дружно кидалися на молодика Е, а тепер нібито і жалкують за ним! Чи саме зникнення молодика Е, без крику і оборони, не таїло у собі якоїсь загадки? Чи не повернеться незабаром молодик Е у новій силі та сміливості, чи не стане знову перед зором у сяєві страшного полум'я, чи не нашле він на всіх чаків ще страхітливішу грозу, ніж цієї ночі? Він зник… А зараз кожен з чаків волів би за краще бачити перед собою розтерзане, понівечене тіло молодика Е, а не відчувати страхітливе, загадкове його зникнення! Чому вождь Ту дозволив молодикові зникнути? Або, може, слід було б помилувати молодика Е, прихистити? Адже жив до цього часу він серед них, і все йшло гаразд. І далі, напевне, йшло б так само. Тож за все, що має статися у майбутньому, нехай зараз, цієї ж миті, негайно, відповість Ту!..

— Скажи, Ту, що думаєш!

— Скажи зараз!

— Скажи!

— Живий чи мертвий молодик Е?!

— Скажи!

Чаки заворушилися. Вип'ячували груди, поволі підступали, звужуючи і так невелике півколо, у центрі якого стояв вождь Ту. Вождеві не хотілося відповідати чакам, хотілося понуро мовчати, зважувати налиті кров'ю погляди — важкі й ворожі. І ще хотілося вождеві розметати всіх їх, нещадно розкидати по твердій кам'яній плиті і навіть зіштовхнути кількох у глибоку прірву, туди, до молодика Е!.. Але до тієї прірви стояв найближче саме він, вождь Ту, а перед ним нетерплячі, розшалілі від свіжої крові чаки! І вождь Ту добре знав, що краще не йти чакам усупереч.

— А чи не полякалися всі чаки того молодика? — заговорив нарешті якомога спокійнішим голосом вождь Ту. — Живий молодик чи мертвий — хіба чакам не все одно?.. Якщо навіть молодик Е і вцілів і колись знову прийде до чаків, то хіба ж тоді полегшають довбні мисливців?.. Хіба ж не тікатиме молодик знову і знову від чаків?..

Чаки стихли. Не підступали більше до вождя Ту. Довго мовчали, тупцювалися, перезиралися, ніби розмірковували над кожним словом вождя. Першим озвався Ро:

— Довбні чаків не полегшають. Це так. Молодик Е завжди тікатиме від чаків!

Услід за Ро увесь гурт дружно підхопив:

— Тікатиме! Тікатиме!

— Го-го-го!

— Чаки — хоробрі!

— Чакам ніщо не страшне!

— Го-го-го!

Чаки раділи.