Читати книгу - "Ліки від страху"

інспектор Тихонов. — Повернувся до мене: — Ганна Василівна Желонкіна, мій заступник у лабораторії.

Желонкіна? Випадковий збіг обставин? Я не міг пригадати ініціали дружини Позднякова — її пояснення я читав у справі. Й про всяк випадок, не мудруючи, спитав:

— Даруйте, а яке прізвище вашого чоловіка?

— Поздняков, — відказала вона поквапливо й додала: — Можна подумати, що ви не знаєте.

Панафідін здивовано переводив погляд із Желонкіної на мене, відтак промовив:

— Ну, звичайно, я й забув: чоловік Ганни Василівни також у міліції працює…

Желонкіна кинула на нього миттєвий погляд:

— Ви вважаєте, що всі співробітники міліції дружать сім'ями?

Я втрутився у розмову:

— Мені з вами треба поговорити, Ганно Василівно.

— О четвертій годині я буду в своєму кабінеті…

Дружина Позднякова знала про історію, яка з ним сталася. І чоловікові своєму не вірила. Звичайно, вона мені цього по сказала, але я бачив, що вона йому не вірить і не співчуває йому. Взагалі Ганна Василівна Желонкіна здалася мені людиною, яка раз і назавжди засвоїла, що жалісливість принижує людину. Обличчя в неї було грубувате й вродливе, хоч тверді, прямі зморшки біля очей і крил носа вже позначили той зримий рубіж, перейшовши який вродлива жінка відразу перетворюється на величаво-кам'яну бабу.

І від намагання не показати мені, що їй не шкода брехливого, безтолкового чоловіка, й від сорому за його ганебну поведінку Ганна Василівна хотіла надати всій пригоді такого собі анекдотичного характеру: мовляв, у цій справі можна було б виявити співчуття й розуміння — з ким із вас, чоловіків, таке не може трапитись? Для переконливості вона помахала в повітрі маленькою дерев'яною указочкою, і, завершуючи її останню відповідь, яка водночас була докором, указочка окреслила петлю й мовби проткнула в повітрі дірку: справді, з ким із нас, чоловіків, не може статися таке?

Я піймав кінець указочки, притиснув її до столу й лагідно промовив:

— Ганно Василівно, мені здається, ви не вловлюєте, про що я вас питаю…

— А що?

— А те, що з нами — чоловіками з міліції — це ніколи не повинно траплятися. Якщо ж трапляється, то за це віддають до суду. І саме в цьому становищі перебуває ваш чоловік. Зрозуміло?

Вона вивільнила указочку з-під мого пальця і постукала по столі, й по обличчі її я бачив, що вона охочіше б стукала по моєму лобі. Тільки набагато дужче — з усього розмаху. Постукала вона все-таки по столі й сказала:

— Мені якраз усе зрозуміло. Боюся тільки, що не вловлюєте саме ви. Я вам уже говорила, що наша сім'я фактично розпалася кілька років тому. Нічого поганого про Позднякова сказати вам не можу.

— А доброго?

— Про добре вас треба питати — ви Позднякова, мабуть, частіше бачите…

Коли я увійшов до кабінету зі скляною табличкою «к. х. н. Г. В. Желонкіна», Ганна Василівна займалася з дипломниками. Вона попросила мене зачекати й хвилин п'ять втлумачувала задумливому студіозусу, що радикал — днметил-амінопропіл — в умовах сублімації з ортопознції, поминувши метапозицію, негайно перейде в парапозицію, ослабне вуглецевий зв'язок, і радикал буде заміщений вільним атомом азоту. Що далі? Речовина миттєво розпадеться. При цьому Желонкіна весь час водила указочкою по схемі, на якій була зображена величезна молекула, схожа на брутально обірваний шмат бджолиного стільника, й примовляла:

— Ну що тут незрозумілого? Таж тут все так ясно, ну просто очевидно!..

Студіозусу походеньки радикала явно не здавалися такими очевидними. Я ж взагалі був нездатний проникнути в світ, устрій якого так ясно уявляла собі «к. х. н. Г. В. Желонкіна», неосяжний, неймовірно складний мікросвіт, де кожна рисочка схеми була кроквою чи опорою дивовижної споруди речовини. А для мене він стерся в маленькому струмочку шкільного напівзнання загадкової і тоді зовсім нецікавої науки, про яку збереглася в пам'яті дурна школярська приспівка: «Від отої хімії маківка посиніла». Й через те я буквально нутром відчув оту шанобливо-приречену пошану й безнадію що-небудь змінити, які відчував інспектор Поздняков до своєї дружини: «… зараз вона велика людина, можна сказати — вчений, а чоловік у неї — личак нсосвічений…»

Студент-дипломник пішов, і ми занурилися в круговорот звивистого, заплутаного світу двох немолодих уже людей, які двадцять років будували незрозумілу споруду свого життя, де в умовах гарячої людської сублімації один із них непомітно перейшов із ортопозиції в парапозицію: усі роки був поруч, та раптом опинився навпроти, й тоді ослабли зв'язки, й, здавалося б, непорушна речовина їхньої спілки миттєво розпалася. Чому? Звичне місце було замінене вільним атомом? Чи тут відбувалися якісь інші, простіші або складніші процеси? І взагалі, може, це не має ніякого відношення до поваленого на газон стадіону безпам'ятного й безчуттєвого Позднякова? П'яного? Чи все-таки отруєного?

— Це вас не стосується, — сказала Ганна Василівна. На важкому її обличчі меткі очі, обрамлені довгими віями, ковзали легко, майже непомітно. — Я вам повторюю, що ви не маєте права задавати мені такі питання…

— Але чому? — здивувався я, відчуваючи, як моя наполегливість міцніє на твердому каркасі злості. А, допитувався я, чому кошт з чоловіком не розлучаються, однаково ж стільки років не живуть родиною.

— Тому що розлучення — наша особиста справа.

— Еге ж, так воно й було до того часу, поки не сталася ота пригода. А тепер це вже й наша справа.

— От нехай він і виправдовується перед вами, а мені дайте спокій…

Яка ж паскудна баба! Мені стало чомусь шкода, що вона знає стільки чудових премудростей про таємниці речовини з дивовижною схемою формулою, схожою і на бджолиний стільник, і на фрагмент циклонічної кладки, і на старий лабіринт, і на вигадану космічну споруду. Звичайно, краще було б, якби ці знання дісталися людині більш приємній. Однак знання не отримують у спадщину — його отримують ті, хто гідний їх. «За партою, бувало, засинала…»

… І все одно університетські роки незабутні, а феррарське життя