Читати книгу - "Ліки від страху"

сонячне й чудове, бо ніколи не щезне в людині спогад про ті місця, де вона непомітно перетворюється із сором'язливого довготелесого юнака в мужчину, не зітре час із пам'яті солодощів першого несмілого цілунку, не оді йде в забуття радісно-ясний тремт перших обіймів, і гарненька трактирниця, у якої ти вперше прокинувся на теплих грудях, залишиться для тебе назавжди прекрасною і незбагненною, мов герцогиня Форрарська Лукреція Борджіа.

Молодість — найкраща приправа для нашої злидарської їжі — варених потрухів із горохом, веселощі перетворюються на золотий келих для дешевого вина, яке ми п'ємо з реготом і жартами, а невситима пристрасть робить непотрібною пухову постіль із парчевою завісою.

Два роки піднімався я по щаблях науки, аж поки удостоївся високої честі — мені вручили грамоту бакалавра, клас молодших студентів і круглого капелюха без крисів. Із тих тридцяти, з ким я вперше сів на учбову лаву, зосталося дванадцять.

Ще через два роки ми складаємо іспит, і шістьом із нас дають палицю і ступінь ліценціата медицини.

Й ще два роки ми вчили молодших і зубрили самі, аж дока настав для мене час одного ясного травневого дня піднятися на кафедру й прочитати лекцію кворумові університетських бакалаврів, магістрів та ліценціатів про будову кістяка людини — на основі власних спостережень в анатомічному підвалі. Диспутантом був мені ліценціат Брандт, і сперечався він зі мною якось невпевнено, наче його бентежило, що він не може надати жвавості нашій розмові, уперіщивши мене по голові своїм ціпком. Він сів на місце, проголосивши по-латинському: «Диспутант гідний честі нашої святої корпорації!»

Тоді поволеньки підвівся зі свого стільця Мазарді, який став за ці роки зовсім старим:

— Сину мій, ти виявив розуміння і старанність у вивченні наук. З радістю я засвідчую, що знаєш ти, виходячи в життя, мистецтво лікарське й майстерність хірурга, й відоме тобі творення ліків, і маєш ти собі за добрих порадників великих наших учителів Гіппократа, Галена та Ібн-Сіну за прозванням Авіценна. Пишеш ти грамотно й викладаєш думки свої вільно на мовах ученості — мудрій мові іудеїв і чудовій грецькій, і вільний ти в карбованій мові зниклих латинян, і тому ти серед лікарів світу, хоч би куди закинула тебе доля, не будеш самотній, бо ж усі ми — одне славне товариство, в якого єдина батьківщина — милосердя, єдина мета — творення добра, єдиний ворог — бездушність.

Мазарді глибоко зітхнув, наче втомився од слів своїх чи від років своїх, помовчав і продовжив тонким голосом дуже старої людини:

— У цих стінах ти повторив за своїми учителями тисячі текстів і з роками неминуче багато з них забудеш. Але зараз ти востаннє в цій обителі пізнання повториш за мною слова, які мусиш пам'ятати все життя до тої миті, коли господь покличе тебе до себе. Ми приймаємо тебе у лікарську корпорацію, і ти присягнеш нам у вірності заповітам нашого ремесла…

Мазарді поклав мені на плече худеньку долоню, і я згадав, як стрибали по його сутані барвисті зайчики того незапам'ятно далекого дня, коли я переступив поріг університету.

— Говори ж за мною, сину мій: клянуся відганяти від хворого всяке лихо і шкоду!

— Клянуся!

— Клянуся жити життям здоровим та чистим і не лікувати хворих від недуг, мені невідомих, а просити поради обізнаного лікаря.

— Клянуся!

— Клянуся не завдавати образи пацієнтові своєму її родині його, пригніченій горем.

— Клянуся!

— Клянуся утримувати душу свою від спокуси сріблолюбства, а плоть від розпусти.

— Клянуся!

— Клянуся ім'ям богів зберегти в собі як святу таємницю все, що доведеться мені побачити й почути біля ліжка хворого, і все, що не підлягає розголосу як таємниця особистого життя людини, що вдалася до моєї милосердної допомоги…

— Клянуся!

— Клянуся, що не дам жінці, незважаючи на найпристрасніші благання, пессарія, що викидає плід із її лона…

— Клянуся!

— Прийми ці символи твого становища, — Мазарді простягує мені книгу, обручку й крислатого капелюха. — Дарую тобі, Теофрасте Гогенгейм, звання вченого доктора медицини.

Я дякую Мазарді за приємну пропозицію посісти місце на кафедрі медичної школи в університеті. Й відмовляюся.

Ображено підібравши губи, розвів у боки сухенькі долоньки Мазарді:

— Більшого я не можу тобі запропонувати…

— Честь, виявлена мені, не по заслугах велика, — смиренно відказую я. — Саме тому спершу хочу об'їхати землю, багато чого навчитися й тільки потім навчати інших…

— Хіба у Феррарі тебе навчали мало? — здивовано питає чернець. — Чи погано?..

— Мудрі вчителі пробудили мій розум до світла знань. Але земля безмежна, і в усіх її краях лікують недужих по-різному. Я хочу об'єднати це знання і спорудити на ньому нове, яке стане благом для всіх…

Мазарді сумно хитає головою:

— Не веде тебе милосердя боже, а гризе гординя бісівська. Вся мудрість медицини зібрана в працях Галена та Авіценни. І якщо інші лікарі перетлумачують своїми словами їхні праці, видаючи за одкровення, то се безглуздо й зайво. А якщо вони навчають чогось іншого, то се для хворих шкідливо, а тому — безбожно й злочинно.

— Учителю, але ж раніше схилялися перед Гіппократом, а нащадки визнали за більшу мудрість ученняЕразистрата. Великий Гален розтрощив хибні міркування грека, який твердив, що в наших жилах тече не кров, а повітря. Минули віки, й ми віддали хвалу і шану Авіценні, який услід за Галеном вказав нам на початок і джерело хвороб. Можливо…

Мазарді застережно підняв руку:

— Початок і джерело хвороб — гріх! Перші люди, створені для безсмертя, до свого гріхопадіння не знали хвороб і смерті. От і ти впадаєш у спокусу гріховну — кличе тебе гординя вознестися над іменами, для кожного лікаря святими.

Втупившись у підлогу, я тверджу вперто й зухвало: