Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

ми не можемо бути на всі сто відсотків певними, що у нас така критична ситуація.

— Вам потрібні докази? — спитав О’Гир, перекручуючи плівку назад. — Зараз я вам їх надам.

Кентавр знов увімкнув відеозапис.

— Ану дивіться уважно! Я прокручу її у сповільненому темпі. Один кадр за секунду.

Командувач Корч нахилився так близько до екрана, що мало не вперся у нього носом.

— Ось капітан Куць знижується. Скидає свого шолома. Нахиляється, ймовірно для того, щоб узяти жолудя, і… ось!

О Тир тицьнув пальцем у клавішу «Пауза», зупинивши рух зображення.

— Невже не бачите нічого незвичайного?

Виразка командувачева враз закипіла з новою силою. У правому горішньому куточку екрана завиднів якийсь предмет. На перший погляд — ніби промінчик світла, але звідкіля це світло чй від чого воно відбивалося?

— Можеш збільшити оте?

— Без проблем.

О’Гир вирізнив потрібну ділянку й збільшив її в чотириста разів. «Промінчик» зайняв весь екран.

— О ні! — видихнув Корч.

На моніторі перед ними завмер шприц-дротик. Сумнівів більше не лишалося. Так, капітан Куць пропала безвісти під час виконання бойового завдання. Швидше за все загинула. Але існувала й невеличка ймовірність того, що ворожі сили захопили її в полон.

— Але ж у нас лишився ще пеленгатор?

— Так. Є сильний сигнал. Рухається у північному напрямку зі швидкістю близько вісімдесяти кланів на годину.

Командувач помовчав хвильку, гарячково складаючи план дій.

— Оголоси повну бойову готовність! Підніми Швидке реагування з койок і давай їх сюди. Підготуй загін до підйому на поверхню. Підуть усі тактичні сили плюс кілька інженерів. І ти, О’Гире, теж піднімешся. Можливо, нам доведеться зупиняти час.

— Зрозумів вас, командувачу. Хочете залучити й Корпус?

— Безперечно, — кивнув головою Корч.

— Я викличу капітана Жилу. Він перший номер у таких справах.

— Ні-ні! — заперечив командувач. — Для такої справи, як ця, нам потрібний буде наш найкращий спеціаліст. А найкращий — це я. Хоч і не відпочивши, я повертаюся в стрій!

О’Гира так ошелешила командувачева самопожертва, що він не міг придумати, як би дотепно це прокоментувати.

— Ви… Ви…

— Так, О’Гире. І не зображай такого подиву. Я маю за плечима більше успішних спецоперацій, ніж будь-який інший офіцер за всю нашу історію. До того ж основний курс навчання я проходив в Ірландії. Ще за часів капелюхів-циліндрів та кийків.

— Так, пане, але ж то було п’ятсот років тому, і ви вже тоді, м’яко кажучи, не були весняною брунькою.

— Ти не турбуйся, О’Гирчику, — розплився у погрозливій посмішці командувач. — Я все ще сповнений бойового запалу. А свій вік я компенсую чимбільшим пістолетом. Тож приготуй капсулу. Я лечу з найближчим викидом магми.

О’Гир кинув сперечатися й мовчки заходився виконувати наказ. Коли очі командувачеві спалахують отаким вогнем, треба витягнутися в струнку й замкнути роток на замок. Але для О’Гирового мовчазного послуху була ще й інша причина. Тільки тепер він по-справжньому збагнув, що, напевне, Холлі загрожує справжня небезпека. У кентаврів узагалі не буває надто багато друзів, і О’Гир захвилювався, коли б не втратити одного з цих небагатьох.

Артеміс, звісно, здогадувався, що в дечому техніка Чарівного Народу далеко обігнала людську, але він навіть уявити не міг нічого подібного до того скарбу, що таївся у спорядженні їхньої бранки, а тепер лежав на панелі автомобіля.

— Справляє враження, — промимрив він. — Навіть коли б наш план зірвався уже на цьому етапі, ми б могли заробити купу грошей на самих лише патентах.

Артеміс провів портативним сканером понад приладом, надягнутим на зап’ястя непритомної ельфині. Після чого скинув відскановані ельфійські символи у програму-перекладач свого ноутбука.

— Це якийсь пеленгатор. Безперечно, товариші нашої полонянки стежать нині за нами.

Лаккей проковтнув давкий клубок.

— Прямо в цю хвилину, пане?

— Гадаю, що так. Чи принаймні стежать за цим приладом…

Артеміс затнувся посеред речення, погляд його втратив зосередженість: у його мозку проскочила іскра, народивши нову шалену ідею.

— Чуєш, Лаккею?

Серце слуги забилося частіше. Він добре знав. цей тон. Щось назрівало…

— Артемісе?

— Отой японський китобій, що його арештували портові власті, — він усе ще в доці?

— Здається, так, — кивнув головою Лаккей.

Артеміс накрутив ремінець пеленгатора собі на вказівний палець.

— Чудово. Вези нас туди. Саме час показати нашим дрібненьким друзям, із ким вони мають справу.

Корч напрочуд швидко пройшов усі формальності й повернувся до строю. Таке було чимось винятковим для вищого ешелону командування. Як правило, на це йшли місяці, й треба було висидіти на багатьох нудних, згубних для інтелекту нарадах, аби дістати дозвіл на зарахування до спецзагону. На щастя, Корч мав сякий-такий вплив на Головного командувача.

Як приємно було знов надягти на себе польову уніформу! Корч навіть зумів переконати самого себе, що комбінезон обтягує його в поясі аніскілечки не тісніше, ніж колись. А «гарбузик», що випинався спереду, — тож, мовляв, через усе це нове спорядження, яким напхали форму. Щоправда, на ознайомлення з технічними новинками у Корча не було часу. Єдине, що цікавило командувача, — це крила за плечима й трицівковий багатофазовий бластер із водяним охолодженням, який звисав на ремені біля стегна, — найпотужніша ручна зброя, що будь-коли з’являлася під землею. Старенький бластер, ніде правди діти, але він уже добрий десяток разів виручав Корча в боях, і з ним командувач знову почувся справжнім бойовим командиром.

Найближчою до місця, де перебувала тепер Холлі, була шахта Е1, що під Тарою. Аж ніяк не ідеальне місце для секретної операції, але, оскільки вони мали тільки дві години, поки повня не почала щербитися, часу на надземні перельоти просто не лишалося. Аби покінчити з усім цим неподобством до схід сонця, треба було діяти винятково швидко. Тож командувач Корч звелів звільнити шахту Е1 для своєї команди, через