Читати книгу - "Материками й океанами"

спочатку супроводжував караван, сподіваючись чимсь поживитися, повернув назад. Вибілені сонцем скелети верблюдів і волів так густо лежали вздовж караванної стежки, що збитися з неї було просто неможливо.

Лютневе сонце розжарило пісок. Жменя його обпікала руку, мов приском. Язик присихав до піднебіння. Одяг, закурений, спітнілий, викликав сверблячку.

Навіть звичні до подорожей через пустелю африканці страждали від усього цього. Що ж тоді казати про начальника каравану Єгора Петровича Ковалевського, а особливо про його супутників — ученого-ботаніка Льва Семеновича Ценковського та гірничих майстрів-уральців!

Проте начальник чимало дивував жителів пустель, які супроводжували караван. Інші росіяни боялися спочатку навіть підходити до верблюдів, та й тепер страждали від сильної, рівномірної хитавиці на верблюдячому горбі. А начальник сидів на верблюді так, ніби народився в Сахарі.

— Панові Ковалевському вже доводилось мандрувати по Африці? — спитав перекладач.

— Ні, я тут уперше.

— Але ваше уміння…

— А, ви про верблюда? Атож, з цією твариною ми давні знайомі. Мені доводилось бувати в пустелях. Не в таких сумних, як ваша Нубійська, але все ж…

— Насмілюсь запитати, де саме?

— В пустелі Каракуми, у країні туркменів.

Перекладач ніколи не чув про таку пустелю і про такий народ, але тямуще захитав головою.

— Так, верблюд… — задумливо, немов про себе, сказав росіянин. — Мабуть, мені доведеться і помирати на верблюді?

— Помирати на верблюді? Пан Ковалевський любить мандрувати?

Надміру балакучий і підозріло цікавий до всього перекладач починав дратувати мандрівника, і він відповів недбалим кивком голови. Перекладач визнав за краще замовкнути.

Справді, Ковалевський любив і вмів мандрувати.

Але перекладач помилився, гадаючи, що росіянин — вправний їздець на верблюді. Ковалевський почував себе на горбі верблюда, як катований на палі.

У попередніх експедиціях він навіть по сипучих пісках їздив на коні. Однак у Нубійській пустелі були тільки верблюди й віслюки. Отже, потрібно триматися у верблюжому сідлі так, ніби тобі байдужі незручності: з начальника беруть приклад підлеглі.

Але в душі Ковалевський розумів тепер одного знайомого, котрий після подорожі на верблюді казав, що коли побачить цю тварину хоч би на картині, то виколе їй очі…

У жаркому повітрі вроджувались, тремтіли, знову танули озера, оточені пальмовими гаями, струмували, манячи прохолодою, сині річки. Але провідники-араби відпльовувались: адже все це тільки марево, яким диявол намагається бентежити душі бідних подорожніх.

Пустеля здавалась безкраєю. І яка пустеля! Без найменшої ознаки життя. Хоч би черв'як, муха, хай навіть засохла травинка…. Пустка!

Караван ішов без перерви по дванадцять-тринадцять годин на добу, і можна було тільки дивуватися невибагливості людей, які задовольнялися кількома ковтками огидної на смак води, і витривалості верблюдів, які одержували після тяжкого переходу по дві жмені проса.

— Якщо ви коли-небудь у себе вдома захочете одержати цю пекельну суміш, яку ми тут п'ємо, то ось вам простий рецепт, — говорив Ковалевський бідолашному Ценковському, якого нудило від хитавиці і поганої води. — Візьміть склянку чистої води, розмішайте в ній дві ложки грязюки, додайте солі… Що ж іще? Ага, гниле яйце. А потім настойте цю суміш на гіркому полині, і ви матимете чудовий освіжаючий напій Великої Нубійської пустелі.

Ковалевський уже звик і до спеки, і до постійної спраги. Він робив зйомки місцевості, підіймався з барометром на навколишні горби, визначаючи їхню висоту.

З горбів начальник каравану в підзорну трубу дивився, чи не з'явиться де смуга темного туману. Цей туман означав би наближення самуму, або хамсину, вихору африканських пустель, який несе хмари дрібного пилу.

Самум починається найчастіше із «співу» пісків — високого, металевого звуку піщаних горбів, що осипаються, і вершини яких починають куріти. Крізь бурувато-червону імлу сонце здається вогняною кулею. Вітер дужчає, самум починає ревти. Люди і верблюди лягають на землю, задихаючись, мов у палаючій печі, і відчуваючи, як їх засипає піском.

Найстрашніше, що самум випаровує воду навіть із шкіряних мішків. Якщо це сталося, подорожнім залишається тільки покладатися на милість аллаха або зразу готуватися до смерті. Їхній останній шанс на порятунок — верблюдяча кров. Якщо після того, як верблюда забито, вони все ж не встигнуть дійти до колодязя, то в пісках ляжуть ще кілька трупів, висушених сонцем, наче мумії. Недаремно жителі пустель називають самум «отрутою повітря», «вогняним вітром», «диханням смерті».

На щастя, десять днів, поки караван долав пустелю, самум дрімав десь у її надрах.

Ценковський, якому в спеку було особливо зле, шкодував, що відмовився далі подорожувати Нілом, а, виграючи десять ^днів, погодився перетнути навпростець Нубійську пустелю там, де Ніл, огинаючи її, робив величезну петлю.

Адже як гарно почалась їхня африканська подорож! Вони пливли Нілом спочатку на пароплаві до першого порога, потім на парусній барці. На зупинках ботанік збирав колекції. А тут? Ковалевський — гірничий інженер, геолог, йому і в пустелі багато цікавого. Але що робити тут ботаніку? Добре, що перехід уже закінчується, Ніл десь близько.

Послали вперед дозорця, він повернувся із свіжою нільською водою. Як її пили! Разом з дозорцем прилетів коршак — перша жива істота за весь перехід через пустелю. Мабуть, хижак сподівався, що людина, за якою він літав, складе свої кістки в розпечених пісках.

Караван вийшов на горб, звідки вже видно було блакитну смугу Нілу, купи пальм і сірі стіни арабського селища. Верблюди з ревом рвонули до річки. Ніщо не могло їх стримати.

Ковалевський привітав своїх супутників.

— Друзі, ми вибралися з могили, — сказав він. — Так, так, Нубійська пустеля — це могила. Навіть гірше — в ній непомітно того мікроскопічного життя, яке є у всякій могилі. Але не завжди буває вона така. Спитайте провідників, та й наш шановний Лев Семенович ствердить… Десь раз на десять років проносяться над нею добрі, справжні дощі, і тоді не впізнаєте ви цієї могили: зелень, птахи, отари на багатих пасовиськах. Якщо природа так швидко може визволити її з рук смерті, то й людина, силою праці й часу, може досягти того ж.

У прибережному містечку