Читати книгу - "Плавучий острiв"

так, і ні. їх розглядають, та не надто настирливо, так, як дивились би на туристів, які зрідка відвідують Мільярд-Сіті. Але музиканти, опинившись у таких незвичайних обставинах, почувають себе не зовсім зручно, і їм видається, що їх роздивляються пильніше, ніж насправді. З другого боку, немає нічого дивного, що ці рухливі остров’яни, люди, які з доброї волі розлучилися з подібними до себе істотами, щоб блукати по поверхні найбільшого океану земної кулі, здаються нашим музикантам людьми якоїсь чудернацької породи. Маючи хоч трохи фантазії, неважко повірити, що перед вами мешканці іншої далекої планети. Так гадає Івернес, буйна уява якого вже вабить його у якісь фантастичні світи. Що ж до Пеншіна, то він обмежується таким зауваженням:

— Ці перехожі виглядають надто по-мільйонерському і, далебі, справляють на мене таке враження, наче в них нижче спини приладнано маленькі гребні гвинти, як і в їхнього острова.

Однак голод усе більше дається взнаки. Сніданок відійшов у далеке минуле, і шлунок настійно вимагає своєї чергової пайки. Отже, треба якнайшвидше дістатися до Ексельсіор-готелю. Завтра вони вдадуться до найрішучіших дій, щоб негайно повернутися до Сан-Дієго на одному з пароплавів Стандарт-Айленду, зрозуміло, цілком відшкодувавши збитки за рахунок Калістуса Менбара, як того вимагає справедливість.

Але, все ще простуючи Першою авеню, Фрасколен раптом зупиняється перед розкішним будинком, на фронтоні якого впадає в око напис золотими літерами «Казино». Праворуч від пишної арки, перекинутої над головним входом, крізь дзеркальні, оздоблені арабесками вікна ресторану видно ряди столиків, навколо них, подаючи обід відвідувачам, метушаться офіціанти.

— Тут їдять! — каже друга скрипка, радячись поглядом зі своїми зголоднілими товаришами, на що дістає лаконічну відповідь Пеншіна:

— Увійдімо!

І один по одному вони входять до ресторану. Навряд чи їх поява викликає особливу увагу в цій залі, призвичаєній до частих відвідин чужоземців. Через п’ять хвилин наші зголоднілі музиканти вже знищують — аж за вухами лящить — першу страву чудового обіду — його меню вибрав Пеншіна, а він на цьому знається. Дуже до речі, що гаманець квартету ущерть напханий грішми, і якщо він спорожніє в Стандарт-Айленді, то незабаром кілька концертних зборів у Сан-Дієго знову його виповнять.

Відмінна кухня, набагато краща, ніж у готелях Нью-Йорка або Сан-Франциско; страви виготовлені на електричній плиті, однаково пристосованій і для слабкого, й для сильного вогню. Після супу з консервних устриць, фрикасе з маїсового зерна, свіжої селери, традиційних пиріжків з ревенем, їм подають винятково свіжу рибу, незрівнянно ніжний ромштекс, дичину, напевно, з каліфорнійських лісів та; лук, овочі, вирощені на острові шляхом ретельної культивації. П’ють тут не воду з льодом, за американським звичаєм, а пиво різних ґатунків і вино, яке з бургундських, бордоських і рейнських виноградників потрапило у льохи Мільярд-Сіті і, напевно, за добрі гроші.

Обід підбадьорив наших парижан. Його вплив відчувається і на напрямку їхніх думок. Мабуть, що й пригода, яка з ними трапилась, тепер уявляється їм не в таких чорних барвах. Всім відомо, що оркестрові музиканти охочі до чарки. Але, що цілком природно для тих, хто, не шкодуючи зусиль, добуває своїм диханням звукові хвилі із духових інструментів, важче пробачити тим, хто грає на струнних. Та байдуже! Івернес, Пеншіна, навіть Фрасколен, тут, у цьому місті мільярдерів, починають дивитися на життя крізь рожеві й навіть золоті скельця. Лише Себастьян Цорн, хоч і не поступається перед товаришами, усе ж не дає своєму гніву потонути в натуральному французькому вині.

Коротко кажучи, квартет уже добре на підпитку, коли надходить час попросити рахунок. Метрдотель, одягнений у чорний фрак, простягає його касирові — Фрасколенові.

Друга скрипка, кинувши оком на загальну суму, раптом устає, тоді сідає, знову підводиться, протирає собі очі, дивиться в стелю.

— Що це тебе так пройняло? — питає Івернес.

— Дрож мене пройняв з голови до п’ят! — відповідає Фрасколен.

— Мабуть, дорого?

— Більше ніж дорого… Дві сотні франків…

— За всіх чотирьох?

— Ні… з кожного.

Справді, сто шістдесят доларів, не більше й не менше, і в тому числі риба — двадцять доларів, ромштекс — двадцять п’ять доларів, медокське й бургундське — по тридцять доларів за пляшку, й відповідно до цього — решта.

— Хай йому чорт! — вигукує «Його високість».

— Здирщики! — додає Себастьян Цорн.

Музиканти перемовляються французькою мовою, і величний метрдотель їх не розуміє. А втім, він дещо догадується, про що тут ідеться. Легка посмішка торкає йому губи, але вона виявляє не презирство, а здивування, йому здається цілком нормальним, що обід на чотирьох коштує сто шістдесят доларів. На Стандарт-Айленді такі ціни.

— Тільки без скандалу! — каже Пеншіна. — На нас дивиться Франція. Треба платити.

- І що б там не було, — каже Фрасколен, — негайно рушаймо до Сан-Дієго. Післязавтра в нас не буде за що купити й одного сандвіча.

Кажучи так, він витягає гаман, виймає відтіль чималу паку доларів, уживаних, на щастя, в обігу Мільярд-Сіті; він готовий уже передати їх метрдотелеві, коли раптом лунає голос:

— Ці добродії нічого не повинні платити.

Це голос Калістуса Менбара.

Янкі щойно ввійшов до зали, сяючи й посміхаючись, випромінюючи на всіх навколо свій чудовий, як завжди, настрій.

— Він! — виривається в Себастьяна Цорна, і його аж пориває схопити американця за горло й стиснути так, як він стискає шийку своєї віолончелі, коли грає форте.

— Заспокойтесь, мій любий Цорне, — каже Калістус Менбар. — Будьте ласкаві перейти разом із вашими товаришами до вітальні, де нас уже чекає кава. Там ми зможемо вільно поговорити, а наприкінці нашої розмови…

— Я вас задушу! — уриває його мову Себастьян Цорн.

— Ні… ви мені цілуватимете руки…

— Ніколи в світі! — вигукує віолончеліст, то червоніючи, то бліднучи з люті.

За кілька хвилин гості Калістуса Менбара вже зручно влаштувались на м’яких канапах, а сам янкі погойдується в