Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Ті перші в новій оселі субота й неділя назавжди закарбувалися в пам’яті Емілі як прекрасний час. Так багато дістала вражень — достоту розкішних! — за яких дві доби. Коли правда, що «час вимірюється ударами серця», то Емілі за два дні прожила два роки. З тієї хвилини, як вона спустилася по сходах до передпокою, все було одною суцільною чарівливою з’явою. Не без утіхи поглянула крізь рожеві шиби надвір. Небо, дерева, земля — все було червонястим. Так виглядатиме світ у день Останнього Суду, подумалось їй.

Цей старий будинок зберігав у собі своєрідний чар, відчутий Емілі одразу, хоч і була вона занадто юна, щоб розуміти його витоки. У ньому виросли покоління наречених, матерів і дружин, тож був просякнений духом їхнього кохання, їхніх почуттів, який донині не вивітрився під впливом стародівичого способу життя Елізабет і Лаури.

«Либонь, я все-таки полюблю Місячний Серп, — мовила подумки Емілі, сама збентежена такою ймовірністю.»

В кухні було ясно і гарно від променів ранкового сонечка; тітка Лаура накривала на стіл, аби снідати. Навіть заглибина в стіні перестала бути чорною і викликати занепокоєння: то був звичайний отвір для виходу на горище. На порозі примостився Майк — вилизував своє хутро з таким задоволенням, ніби народився в Місячному Серпі й жив тут безперервно. Емілі невтямки було, що Майк уже звідав насолоду битви з тутешніми котами і приборкав їх раз і назавжди. Том, вихованець кузена Джиммі, дістав жорстокого прочухана, залишившись без кількох міліметрів свого розкоханого хвоста, Майк же сповнився гордощів, а також надії, що й тут, у Місячному Серпі, можна жити і не тужити.

Емілі схопила його в обійми і сердечно поцілувала, чим викликала обурення тітки Елізабет, яка саме ввійшла з полумиском гарячої шинки.

— Щоб я ніколи більше не бачила, як ти цілуєш кота! — зажадала вона.

— Добре, тітко, — чемно відповіла Емілі. — Я цілуватиму його лишень тоді, як ти не бачиш.

— Годі з мене всяких зухвальств! Ти взагалі не повинна цілувати котів!

— Але ж, тітко Елізабет, я цілувала його не в писок — ясна річ, не в писок. Я поцілувала його у вушко. Це дуже приємно. Може, спробуєш… і сама переконаєшся?

— Годі вже, Емілі. Годі базікати!

Тітка Елізабет велично покинула кухню, залишивши Емілі геть остовпілою. Мала відчувала, що образила тітку, але не мала і найменшого уявлення, чим і чому.

Втім, картини, що постали перед її очима, були надто захопливі, аби довго пам’ятати про тітку Елізабет. Крім того, з кухні долітали чудові запахи… За вікном простелявся чарівний краєвид із деревами й кущами, що квітували. То була справжня оргія барв та відтінків. Емілі, з’єднавши руки, спрагло роздивлялася на троянди, лілеї, орхідеї, що їх дбайливою рукою ростив кузен Джиммі.

Під ту хвилину Джиммі й нагодився, несучи глеки з молоком. Емілі радісно побігла з ним до молочарні за будинком. Доти не бачила і навіть не уявляла собі такого привабного місця. То був чисто вибілений будиночок, оточений квітучими кущами. Сіра його покрівля геть заросла подушечками справжнього моху, неначе заслана зеленим оксамитом. Піднявшись кількома східцями, притрушеними піском, на ґанок, прибулець відчиняв пофарбовані набіло двері з матовими шибками й піднімався ще трьома східцями. Тоді опинявся в чистому, вогкому, пропахлому землею приміщенні з посипаною шаром піску долівкою та вікнами, заплетеними молодим виноградом і повоєм. Тут рядами стояли посудини з молоком, на поверхні якого збиралася сметана — така жирна, що подекуди віддавала жовтим.

Тітка Лаура чекала на них у молочарні. Вона влила молоко в порожні посудини, а тоді зібрала сметанку з кількох повних глеків. Емілі подумала, що збирати сметанку — то дуже приємне заняття, й палко запрагла докласти до цього й свою руку. А ще захотіла сісти й докладно описати цю чудову молочарню. Але жовтого зошита, на превеликий жаль, не воскресити. Та можна ж писати і подумки! Вона присіла в кутку на триногому стільчику й заходилася описувати в думці, сидячи так тихо, що Джиммі й Лаура пішли з молочарні, забувши про неї. А згодом чверть години шукали її повсюди. Через те сніданок почався пізніше, як було заведено, що надзвичайно розсердило тітку Елізабет. Однак Емілі знайшла настільки влучне означення лагідного зеленавого освітлення в молочарні й була до такої міри втішена своїм успіхом, що геть не зважала на гнівні погляди тітки.

Після сніданку тітка Елізабет повідомила Емілі, що відтепер її завданням буде щодня виводити корів на пасовище.

— Джиммі зостався без пастуха, а в нього самого ця справа відбирає забагато часу.

— І не бійся, — докинула тітка Лаура, — корови так добре знають дорогу, що йдуть самостійно. Ти підеш просто за ними й зачиниш хвіртку.

— Я не боюся, — запевнила Емілі.

Насправді ж боялася. Зовсім не відала, що воно за істоти — корови. Одначе поклала собі, що Мурреї не матимуть жодних причин підозрювати дочку Стара, начебто вона страшиться. І, хоч серце її гупало, ніби ковальський молот, а все-таки мужньо йшла вперед і скоро пересвідчилася, що тітка Лаура мовила правду: властиво, корови — тварини не буйні. Вони повагом рухалися до звичної своєї мети, а Емілі лише простувала слідом за ними — спершу стежкою по рівнині, потім вибігла на узвишшя, де й розляглося широке пасовище, над яким, шаленіючи, неподільно владарювала Велителька Вітрів.

Емілі походжала вздовж загороди пасовища, аж поки її допитливі очі не всотали в себе цілий краєвид. Пасовище тягнулося, полого спадаючи, аж до самого Чорноводдя. Нижче видніла засіяна садибами долина Чорної Води, а далі сріблилася морська затока. Емілі цей краєвид нагадував чудову картинку з зображеними на ній зеленими пагорками й блакитними водами. На схилі пасовища, скраю, розташувався невеличкий цвинтар, де ховали померлих Мурреїв. Емілі закортіло відвідати його, але перейти самотою ціле пасовище вона не наважилась.

— Коли краще познайомлюся з коровами, тоді навідаюсь туди, — постановила вона.