Читати книгу - "Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко"

узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.

Два школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Києва вчитись. Чути було — десь бідкались:

— Ну й що ви скажете — збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.

Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний і заплаканий, проте з радісною перемогою, турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Рушили з піснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пісню. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості «на спомин». Зараз Настя не хотіла читати — лишала надалі; проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вічі:

«Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі…»

Ось Вітине, коротеньке: «Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича!!!»

А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання… Настю впекло, як іскра, слово «навіки»…

Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання, і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів та сумних вечорів, довгих, самотніх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз…

XXVIII

Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. На щастя, вертались з таборів червоноармійці в місто — все добро школярське взяли на віз.

…Торохтить шинованими колесами по бруку військова гарба, парою биндюгів запряжена. Мішки, скриньки — всі найтяжчі хлоп'ячі речі — на возі; за возом — креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що від нього подихає бадьорий хвилюючий вітерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили, розгорнулися зелені київські гори — горді й холодні, на горах — інші гори, стіни, мури, мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горами крицею блиснули сині дніпрові хвилі, а над ними вгорі виросли сади, арки, мости, монументи, — бідні новаки-селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу — ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.

Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо смоком, ще обвіяні духом пашні й сіна — вертались кияни до міста.

Той свіжий, хвилюючий вітерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.

Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.

І в громі і блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарів у степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…

Все забувається.

Тільки що ж то так сяє і гріє на руці в Костя? Що то не тьмариться серед кам'яних мурів і золочених київських верхів?

Оглавление 1 II III IV V VI VII VIII IX х XI XII XIII XIV XV XVI XVII XVIII XIX XX XXI XXII XXIII XXIV ХХV XXVI XXVII XXVIII