Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

2. У районі Волочиська — Збірна бригада в складі до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У запіллі її, в Проскурові і Жмеринці, зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Усього в районі Волочиськ — Проскурів — до 5000 багнетів при 18 гарматах.

3. На лівому крилі Української Армії в напрямку Шепетівка — Броди діяла Таращанська дивізія в складі трьох бригад (Богунська, Таращанська та Волинська). Ця дивізія являла собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і з погляду організації й озброєння. Загальний склад її доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.

Усього в передній лінії ворог мав до 16 000-17 500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.

Червоне командування мало змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центру.

Наприкінці травня 1919 року Українська Армія була вже фактично оточена з одного боку червоними, а з другого — поляками. Перед штабом армії постало важке завдання: вивести армію з катастрофічного стану. А вихід був один — збити Червону Армію і прорватися на Схід. Командування армії вирішило атакувати ворога і в першу чергу вийти на лінію Старокостянтинів — Деражня — Нова Ушиця. Після захоплення цієї лінії залізнична колія Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський була в наших руках для перекидання військ уздовж фронту. Лінія Волочиськ — Проскурів — Деражня давала б змогу вивезти з Тернополя і Волочиська решту військового майна, що на випадок відступу Галицької Армії могло опинитися в руках поляків.

Штаб армії виробив такий план наступу. Для забезпечення наступу з півночі, з боку Заславль — Шепетівка, висунути в тому напрямку активну заслону. Для прикриття запілля наступаючих військ від поляків відтягнути західний фронт на річку Горинь. Щоб полегшити форсування Збруча 2-ю і 3-ю дивізіями, Запорозький і Січовий корпуси наносять удар на Старокостянтинів і Проскурів. Запілля оперти на кордони з Румунією, бо всі відомості свідчили про бажання румунського уряду увійти в добросусідські стосунки з Українським Урядом, адже загроза з боку більшовиків щодо Бессарабії дуже турбувала румунське командування.

Разом з опрацюванням плану загального наступу штаб армії зайнявся питанням ліквідації одного з фронтів. Ведення війни на два фронти: проти Польщі, за якою стояла Антанта, і проти червоних — без забезпечення запілля — було не по силах Українській Армії. Це призвело б до повного її знищення. Але з ким замиритись? Вирішення цього питання ускладнювалось різницею в поглядах і в оцінці політичної ситуації між Урядами Галичини і Великої України. Для галицьких українців запеклим ворогом була Польща, для других — Москва. Перші вважали, що соборність і незалежність України можна осягнути лише через Львів, тоді як другі — через Київ. Звичайно, Галицький Уряд не міг зректися подальшої боротьби, не використавши всіх можливостей, одночасно сподіваючись на справедливе вирішення долі Галичини Мирною Конференцією в Парижі. У вирішенні цього трагічного питання не дійшли згоди українські уряди. Галичина вирішила боротися до останнього набою, а стратегічні обставини, в яких перебувала Українська Армія, диктували їй ліквідацію одного з фронтів. Командування Української Армії прийшло до рішення домагатися замирення з Польщею, щоб забезпечити собі запілля.

Ще 18 травня штаб армії вислав старшину генерального штабу до польського командування з метою довідатися про ставлення останнього до заключення перемир'я між польською та українською арміями під проводом С. Петлюри.

Поляки на ведення мирних переговорів відповіли принциповою згодою. Після цієї “розвідки” 1 червня вислано військову делегацію на чолі з генерал-поручником Дельвігом з дорученням досягти нейтральності Польщі, визначити демаркаційну лінію і, як пощастить, виробити план спільних операцій проти більшовиків.

Внаслідок цих переговорів польська армія поволі посувалася за нашими частинами, що відступали на Волинському фронті, тоді як фактично могла б принести нам непоправну шкоду. Просунувшись на лінію пізніших її кордонів з 1939 року на Волині, вона спинила свій дальший рух на схід.

Таким чином, командування Української Армії провізорично ліквідувало свій західний фронт проти поляків, хоч фактично перемир'я не було підписано. Запілля її було до певної міри забезпечено.

1 червня згідно з наказом Головного Отамана С. Петлюри Українська Армія перейшла в загальний наступ проти Червоної Армії на фронті в 140 кілометрів. На перших порах наступ розвивався планомірно й успішно.

В районі міста Скала 3-я стрілецька дивізія генштабу полковника Удовиченка атакує ворога під Кам'янцем-Подільським, розбиває його вщент, захоплює місто та, відбиваючи всі контратаки ворога, 6 червня займає місто Дунаївці, загрожуючи обходом групі ворога, що билась під Волочиськом.

В напрямку на Ярмолинці з боку Гусятина група полковника Шандрука провадить демонстративні операції.

В напрямку на Проскурів 2-а дивізія отамана Божка спромоглася лише після упертих боїв 3 червня збити ворога та рушити вперед.

Запорозький корпус з району Почаїв — Броди через Катербург — Миколаїв наступає на Проскурів. На річці Горині, біля Катербурга, він прориває фронт Червоної Армії та 2 червня, пройшовши 120 кілометрів, виходить до Миколаєва.

Січовий корпус мав завдання забезпечити наступ Запорожців з півночі, з боку Шепетівки, де були скупчені великі сили ворога. 2 червня він виходить на лінію річки Горинь і далі — на Білгородку.

Волинська група доглядала фронт на північний захід проти поляків, у напрямку на Крем'янець.

Таким чином, до ранку 3 червня Українська Армія прорвала фронт Червоної Армії. Далі боротьба центру і лівого крила Української Армії йде за посідання залізничних вузлів Шепетівка та Проскурів, які Червона Армія за всяку ціну хоче утримати в своїх руках. Червоне командування не чекало такого раптового й рішучого наступу Української Армії, тому в перші дні від такої несподіванки жодних протиакцій не робило. Але 4 червня більшовики з Проскурова переходять у контрнаступ проти Запорозького корпусу, одначе Запорожці відбивають цей наступ та на плечах ворога, що відступав, вриваються у Проскурів, але незабаром звідти мусять відступити перед натиском свіжого резерву ворога.

Протягом 3-16 червня на фронті по лінії Шепегівка — Старокостянтинів — Проскурів — Чорний Острів ідуть гарячі бої