Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Мотронько!

Вперед смерти на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: «що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш - до смерти любити обіцяла».

Спомни наостанок любезну нашу бесіду, коли ти буала у мене у покою: «Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерти тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам». Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця - книжечку і обручку діямантову, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі приваби тільця твого біленього, моя любенько кохана.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. — Львів, 1933. - С. 50—51.

Григорій Сковорода (1722—1794), Визначний Український філософ, просвітник, поет, музикант. Лист Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського

12 липня 1763 року.

Здрастуй, мійжаданий!

Турбото і втіхо душі моєї, найдорогоцінніший Михайле! Подібного до того, як музичний інструмент, якщо ми його стаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж з присутнім. Особливо з тобою у мене виходить так, що я тоді більше люблю тебе і прагну твоєї найприємнішої бесіди, коли ти відсутній і коли без участі тіл душа з душею умовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час. Тоді ніяка відстань і ніяке пересичення не зменшує приємності, а навпаки, її збільшує, насолода все більше зростає, бо зовсім інше положення і стан невидимого, ніж тілесного ітлінного. Ці міркування не останнє місце посідають серед тих, якими я звичайно пом'якшую прикрощі життя. Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатствам і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості тих душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з коми росте і само стає сильнішим, ніж смерть. Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, що тебе бачу лицем в лице. Ти мені снишся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш до себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам'яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті. Це моя любов до тебе, що постійно піклується про твоє благо, і тепер хай скаже тобі щось таке, що послужило б на користь душі і твого тіла. Ще що ж мені сказати тобі?

Сковорода Г. Твори. Т. 2. - К.: Наук. Думка, 1983. - С. 421—422.

Пантелеймон Куліш (1819—1897), відомий український письменник, історик, громадський діяч. Листи Пантелеймона Куліша З листів до Лесі Милорадовичівни

20 листопада 1858 року.

Я такий чоловік, що хоч би кого й десять літ не бачив і не чув, та все однаково кохатиму. Мені хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді пізнається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котра блищить тільки тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще зеленим ядом зацвіте.

22 листопада 1859 року.

Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любити гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?… Ваш голос тривожить мою душу!… Жажду Вас бачить і чуть!…

З листа до Параски Глібової

Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця, і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й краси і тому, що всього цього є потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав