Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати. 5

Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.

Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.

Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.

Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:

— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.

Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.

Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.

“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.

— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.

За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.

— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.

— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.

Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.

6

Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.

— Пан Маєвський з паном Едвардом, — сповістив він, зупинившись на порозі.

Клосс звернув увагу на те, що Едвард, вродливий двадцятишести—двадцятисемилітній чорнявець з вусиками, в добротних високих чоботях, у першу чергу привітався з Зосею, навіть поцілувався з нею. Отже, це, напевно, її офіційний наречений, інакше пан Пшетоцький навряд чи стерпів би таку фамільярність. Другий же, літній чоловік, худорлявий, високий, трохи сутулий, з буйною й геть сивою чуприною і дуже рано постарілим обличчям, одягнений у мисливський костюм, не приховував свого збентеження, викликаного присутністю Клосса.

— Непроханий гість, — розвів руками Пшетоцький. — Поселився кілька днів тому і від’їжджати поки що не збирається. Але не страшний. Він ні в зуб не розуміє по-польському.

Ротмістр докірливо глянув на Зосю. Дівчина хотіла щось сказати на своє виправдання, але він, ледь піднявши руку, перебив її на півслові. Коли б навіть Клосс досі і не помітив нічого, то на цей жест не звернув би уваги хіба що сліпий. Та й мисливський убір гостя був майже мундиром. “Офіцер, та ще й високого рангу, — подумки оцінив його Клосс, — а Зося — його підлеглий по службі”.

— Потім! — кинув Маєвський.

Марта внесла ще два куверти; гості сіли до столу, а Едвард, пошепотівшись уже з Зосею, оглянув Клосса довгим, прискіпливим поглядом. Розмова явно не клеїлась. Присутність німецького офіцера діяла на всіх, як струмінь крижаної води. Клосс поволі мастив грінку маслом, намагаючись якнайбільше побачити й почути. Його перше враження виявилося слушним, бо вже через кілька хвилин Пшетоцький запитав, підсовуючи до Маєвського цукорницю: “Ви вже солодили, пане ротмістре?” Отже, він уже знав навіть військовий чин сутулуватого чоловіка. Одначе все свідчило про те, що пана Маєвського нелегко буде переконати як в абсолютно випадковій присутності в домі німецького офіцера, так і в тому, що цей офіцер ані слова не розуміє по-польському.

Пшетоцький заходився розповідати якусь довгу історію про адвоката Кшемінського, батька Йоланти, безперестанку вимагаючи, щоб дівчина підтвердила його слова, що вона й робила, зрештою, зовсім неохоче. Вона помітно нервувала — певно, балаканина старого їй набридла.

Здавалося, дівчина чогось чекає. Вона була зосереджена, насторожена, непривітніша, ніж звичайно, і ця холодність надавала її красі неживого відтінку. Цього разу вона дужче, ніж