Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— А чи знаєте ви, пане Тадеуше, — спитав Маєвський, коли, нарешті, настала його черга, — що Венгожевський одружується?

— Боже мій, Венгожевський? — старий недовірливо засопів. — Але ж він на п’ять років старший за мене, пане добродію! Сподіваюсь, не з панною?

— З удовою. Їй пішов уже п’ятий десяток, але вона ще зовсім, зовсім…

— Дозвольте, добродію, мені вгадати. Конопацька?

— Ви, пане граф, як завжди, в саму ціль.

— Конопацького, царство йому небесне, я добре знав. Його землі межували з моїми.

— Розумна голова.

— Та де там, пане, — закукурічився старий. — Чоловік він був добросердий, але дурний як пень. Пам’ятаю, приїхали вони колись сюди разом, здається, за рік до війни. Так я потім Янові наказав усі вікна в палаці повідчиняти, щоб їхній дух, прости господи, вивітрився…

Клосс мало не поперхнувся. Жарт Пшетоцького, такий несподіваний і влучний, ледве не виявив, що йому зрозуміла вся розмова. На щастя, жарі чимось добре зачепив Маєвського, бо він аж підхопився з стільця.

— Пане Тадеуш!

Тим самим Пшетоцький мимоволі допоміг Клоссу. Боячись німецького офіцера, ротмістр Маєвський намагався вести розмову про сусідів, згадувати плітки та побрехеньки. Жарт Пшетоцького, що асоціювався з довоєнними і, очевидно, ще живими тут політичними суперечками і чварами, повернув бесіду в інше русло, чого саме й чекав Клосс.

— Гаразд, гаразд, адже ви мені тоді не повірили, а я ж говорив, попереджав…

— Ну навіщо це зараз? — примирливо сказав Маєвський. — Навіщо ворушити старе?

— Поляк мудрий по шкоді, — не здавався Пшетоцький. — А треба було…

— Ні до чого нам зараз старі сварки, — Маєвський, як міг, намагався вгамувати графа.

— Старі, нові… А хто з мене ще чотири роки тому глузував за ендеків?[6] Яка ота Росія не є, більшовицька чи не більшовицька, але завжди вона залишається Росією, добродію! Якби ті, кому треба, мене тоді послухали, то цей тип не сидів би тут, — він промовисто глянув на Клосса, котрий в цю мить удав, що цілком зайнятий розливанням кави, боячись пролити бодай краплю на сніжно-білу скатертину.

— Дідусю, — благально промовила Зося, — він же може здогадатися, що йдеться про нього.

— А ти, моя дитино, не заважай, ти в цьому нічого не розумієш, — засопів Пшетоцький у її бік, тамуючи злість. Він поволі заспокоювався, збагнувши, напевно, недоречність свого гніву; потім потроху заходився притакувати Маєвському, який почав розповідати щось про годівлю коней.

На протилежному кінці столу Едвард нахилився до Йоланти.

— Ви, пані, не грали до війни в теніс на кортах вулиці Фраскатті?

— Ви маєте на увазі постійно? Ні, звичайно. Здається, всього раз чи два. Я ж майже не знаю Варшави і не можу присягтися, що це взагалі було саме на Фраскатті. А чому ви питаєте?

— Мені здалося, що я вас десь бачив. Такі обличчя, як ваше, не забуваються.

— Це комплімент? — запитала Йоланта 1, звернувшись до Зосі, додала: — Твій пан Едвард — страшенний компліментник!

Клосс уважно стежив за цією парою. Йоланта усміхалася, але усмішка трималася тільки в куточках вуст; очі в ній участі не брали. Вони були холодні, зосереджені, серйозні. Едвард теж, здавалося, розігрував якусь роль. Тон, яким він ставив побіжні, висловлювані якось знехотя запитання, весь час Клоссові щось нагадував. Але що саме — він не міг збагнути.

Клосс уже хотів підвестися, вирішивши, що дальша присутність йому нічого не дасть, а навпаки, може тільки викликати підозру. Та й взагалі — скільки можна сидіти за столом, коли тебе цілком ігнорують співбесідники? І тут Едвард раптом звернувся до нього:

— Пан обер-лейтенант давно в Польщі?

Він блискуче володів німецькою, зовсім не так, як поляки, котрі вивчили цю мову в школі або в інституті; його мова відрізнялася акцентом і інтонаціями від мови Пшетоцького, що мала дуже помітний австрійський вплив. Клосс був у цю хвилину твердо впевнений у тому, що або в Едварда були прекрасні вчителі і феноменальна слухова пам’ять, або він кілька років жив у Німеччині, і не взагалі, а в певних її районах. А може, німецька — його рідна мова?

— Всього кілька тижнів, — відповів Клосс, зрадівши можливості лишитися за столом. Спершу йому захотілось висловити Едвардові свою думку про його німецьку вимову, але, поміркувавши якусь мить, він передумав.

— А до цього? — невимушено запитав той далі. — Звичайно, якщо це не військова таємниця.

— У Франції, в Росії, а останнім часом — у Югославії, — збрехав Клосс. — Щоправда, в Югославії я був теж усього кілька тижнів, — додав він швидко, аби в присутніх не виникла думка, що він, знайомий з сербохорватською мовою, міг би дещо розуміти й по-польському.

Клосс спостерігав за обличчям Едварда, стежив за його допитливим поглядом, і йому здавалося, що він уже знає, що йому нагадує тон Едварда, його манера запитувати — уривчаста, глузлива, з безконечними застереженнями, — “якщо це таємниця, то вона мене зовсім не цікавить”. Саме в такий спосіб одержують відповіді на запитання; про це Клосс добре знає, бо цим методом, багато разів перевіреним і майже цілком безвідмовним, завжди користується сам. Та ще й оця прекрасна німецька мова, справжня “платтдойч”!

Отже, це або людина, якій в разі потреби Клосс повинен допомогти, або агент із “двуйки”.[7] “В усякому разі, це мій співбрат по фаху”, — подумав він. Йому скортіло повести далі цю розмову.

— Ви ж знаєте, як буває в армії, — промовив Клосс. (Хай Едвард не думає, що Клосс не впізнав у ньому військового). — Людину весь час перекидають з місця на місце; ніколи не знаєш, де будеш завтра. Часом, — додав він з ноткою відвертості в голосі, — навіть і не здогадуєшся, навіщо тобі наказують бути в тому чи іншому місці. Я вам