Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Ще не ро­див­ся в Польщі той шлях­тич, що пе­ре­мо­же й по­ду­жає ме­не на шаб­лях та на спи­сах.

- Ну та й гор­дий же цей мо­ло­дий князь, - го­моніли па­ни сти­ха.

Усім па­нам ду­же не спо­до­ба­лась та­ка гор­до­ви­та вих­ват­ка Виш­не­вецько­го. Па­ни кру­ти­ли ву­си, ско­са по­зи­ра­ючи на Єремію. А князь Єремія все сто­яв, підняв­ши шаб­лю вго­ру й ждав.

- Чом же ніхто не ви­хо­дить вой­ду­ва­тись зо мною? Нев­же ніхто не насмілиться вис­ту­пи­ти про­ти ме­не?

Пани об­ра­зи­ли­ся і мов­ча­ли, тільки ву­си кру­ти­ли.

Єремія одійшов на ґанок і став попліч з Гри­зельдою. Знов вий­шли дрібні шлях­тичі та си­лачі й по­ча­ли бо­ро­тись та би­тись нав­ку­лач­ки. Де­котрі борці по­роз­би­ва­ли суп­ро­тив­ни­кам ку­ла­ка­ми но­си, що­ки й гу­би, аж маз­ка по­тек­ла по їх кун­ту­шах. Вже ба­га­то бу­ло роз­би­тих щік та роз'юше­них носів. На де­яких шлях­ти­чах борці пор­ва­ли кун­туші. Одірвані й пош­ма­то­вані по­ли й ру­ка­ви во­ло­чи­лись по землі в пи­лу та в піску. А сірач­кові шлях­тичі все вис­ту­па­ли та вис­ту­па­ли і за­бав­ля­ли ви­со­ких паній та па­ня­нок, для кот­рих ця бійка, це гру­бе гульби­ще бу­ло, оче­ви­дяч­ки, ду­же й ду­же приємне. На бой­овищі ва­ля­лись одірвані ру­ка­ва кун­тушів та по­ли жу­панів, ва­ля­лись по­яси та шап­ки в по­росі. Пан­ки вти­ра­ли по­ла­ми роз'юшені ви­ди та но­си, по­за­ма­зу­ва­ли кров'ю кун­туші та жу­па­ни; де­кот­рим шлях­ти­чам до­ве­лось по­па­да­ти й по­ка­ча­тись по піску. Зда­ва­лось, ніби прості му­жи­ки одяг­лись в до­рогі убо­ри, в срібло та зо­ло­то й по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись по своєму сільсько­му зви­чаю, ка­ча­ючи один од­но­го по піску.

Шість день гу­ля­ли та пи­ли па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди і вже сьомо­го дня по­то­ми­лись і по­ча­ли роз'їзди­тись з Вар­ша­ви по своїх маєтнос­тях та по своїх па­ла­цах. Князь Зас­лавський пе­ре­чув че­рез при­ятелів, як глу­зу­вав з йо­го Виш­не­вецький на ігрищі. Од то­го ча­су во­ни зне­на­виділи один од­но­го й ста­ли зак­ля­ти­ми во­ро­га­ми. Усі при­ятелі Зас­лавсько­го так са­мо не по­лю­би­ли гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Во­ни по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти кня­зя Єремію пе­ред ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою Цецілією Ре­на­тою.

Замойський та Виш­не­вецький пос­та­но­ви­ли справ­ля­ти весілля зи­мою у Львові. В місяці де­кабрі пер­шо­го дня 1638 ро­ку Виш­не­вецький грав своє весілля з та­кою пиш­но­тою та розкішшю, з якою не справ­ля­ли своїх весіллів і польські ко­ролі. В йо­го бу­ла дум­ка за­ло­ми­ти й затьми­ти своїм ба­гатст­вом усіх маг­натів і навіть са­мих ко­ролів. Виш­не­вецький зап­ро­сив до се­бе на весілля усіх своїх ро­дичів, усіх знач­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Про­сив він на весілля й ко­ро­ля та ко­ро­ле­ву, але ко­роль не зго­див­ся. Виш­не­вецький, пал­кий на вда­чу та гор­дий, вже об­ра­зив ба­гатьох панів, розд­ра­ту­вав кня­зя Зас­лавсько­го та йо­го при­хильників. Єремію по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти та гу­ди­ти пе­ред ко­ро­лем. Ко­роль не лю­бив польських маг­натів за їх пи­ху, сва­во­лю та не­покірливість. Він більше лю­бив чу­жо­земців, гор­нув­ся до їх, ви­со­ко підняв вго­ру Ка­за­новських, що бу­ли ро­дом з італійців, по­хо­дя­чи з ро­ду Ка­за­но­ви, при­яте­лю­вав з ни­ми, на­да­ру­вав їх ве­ли­ки­ми маєтнос­тя­ми. Єремія був най­ба­гатіший за всіх маг­натів, гор­дий та ви­со­ко­дум­ний. Вла­дис­лав IV бо­яв­ся, щоб ча­сом князь Виш­не­вецький не по­чав вер­хо­во­ди­ти в Польщі гірше за усіх маг­натів. Він пос­лав на весілля двох своїх зас­туп­ників: Гри­горія Кнапсько­го та ка­но­ни­ка Матвія Лю­бинсько­го. Єремія до­га­ду­вав­ся, що маг­на­ти об­го­во­ри­ли йо­го пе­ред ко­ро­лем, і ду­же об­ра­зив­ся ко­ролівською не­лас­кою.

Князь Єремія виїхав до Льво­ва в кінці но­яб­ря. Де­сять ти­сяч йо­го двірсько­го війська про­во­ди­ло йо­го поїзд до Льво­ва. Тим ча­сом до Льво­ва з'їха­лись князі, ро­дичі Виш­не­вецько­го, зап­ро­хані на весілля маг­на­ти та шлях­тичі. Двад­цять дев'ято­го но­яб­ря Єремія з ро­ди­ча­ми кня­зя­ми, з маг­на­та­ми та си­лою панів виїхав з Льво­ва на­зустріч Гри­зельді до Груд­ка. Звідтіль пиш­ний поїзд ру­шив до Льво­ва. За містом стріли поїзд му­зи­ки. Вда­ри­ли з гар­мат. Військо йшло по­пе­ре­ду. Гри­зельда з матір'ю та мен­шою сест­рою Вар­ва­рою сиділи в зо­лотій пишній ка­реті. Ря­дом з ка­ре­тою їхав на ту­рецько­му коні князь Єремія. Уся зброя на коні бу­ла об­ни­за­на й об­си­па­на пер­ла­ми, брильянта­ми та об­ко­ва­на зо­ло­том та сріблом. До­ро­гий кун­туш на Єремії лиснів од зо­ло­та. Пе­ра на шапці бу­ли всі об­си­пані брильянта­ми. Зо­лоті підко­ви й ост­ро­ги ся­ли на чер­во­них сап'янцях. Князь Єремія по своїй при­род­женій вдачі не лю­бив роз­коші, не лю­бив пиш­но­ти, але на своєму весіллі по­ка­зав усе своє незлічен­не ба­гатст­во, щоб підійти під смак поп­со­ва­ним маг­на­там і за­ло­ми­ти, засліпи­ти й за­би­ти їх своїм ба­гатст­вом.

За ка­ре­тою мо­ло­дої тяг­ся дов­гий поїзд маг­натів у до­ро­гих ка­ре­тах: їхав За­мой­ський з жінка­ми Чар­то­рий­ських, далі їха­ли Чар­то­рий­ські, князі Зба­ражські, Во­ро­нецькі, Ко­рецькі, князі Ост­рожські, ро­дичі Гри­зельди­ної ма­тері, кот­ра бу­ла доч­ка кня­зя Олек­санд­ра Ост­рожсько­го, во­линсько­го воєво­ди.

Для весілля Виш­не­вецький най­няв у Львові най­більший дім на рин­ку про­ти ка­фед­рально­го со­бо­ру. Поїзд ру­шив до то­го до­му. На львівській горі все па­ли­ли з гар­мат. Мо­ло­ду та її рідню стріли на по­розі ро­дичі Виш­не­вецько­го й по­ве­ли їх в ба­га­то приб­рані прос­торні світлиці.

Другого дня, пер­шо­го чис­ла міся­ця де­каб­ря в де­сятій го­дині вранці знов вда­ри­ли з гар­мат, і князь Єремія при­був за мо­ло­дою в зо­лотій ка­реті. В ка­ре­ту бу­ло зап­ря­же­но шес­те­ро білих, як сніг, ко­ней. Єремію про­во­ди­ли шість ро­дичів князів з своїми жінка­ми та дітьми. Гетьман Ко­нец­польський сидів у одній ка­реті з Єремією: він був в йо­го за ста­рос­ту. За друж­ка був Ми­ко­ла По­тоцький, той са­мий, що не­дав­но баб­ляв­ся в ко­зацькій крові, об­ти­кав залізні палі ко­за­ка­ми по всьому шля­ху од Ніжи­на до Києва. Єремія повіз мо­ло­ду до костьолу. На по­розі костьолу стріли мо­ло­дих Гри­зельдині батько й ма­ти і поб­ла­гос­ло­ви­ли їх до вінця. Заг­рав ор­ган, і мо­лоді всту­пи­ли в костьол. Їх пос­та­ви­ли на по­душ­ках, де во­ни прос­то­яли цілу служ­бу бо­жу. Служ­бу слу­жив архібіскуп львівський Гро­хольський. Після одп­ра­ви мо­ло­дих по­са­ди­ли на кня­жих кріслах, і во­ни слу­ха­ли про­повідь про суп­ру­жеські обов'язки. Про­повідь го­во­рив біскуп краківський. Після вінчан­ня князь Єремія дав клятьбу в лю­бові та вірі. Він за­був на той час і про клятьбу пе­ред не­ду­жою матір'ю й пе­ред Пет­ром Мо­ги­лою, за­був, що він став одс­туп­ни­ком і зрад­ни­ком Ук­раїни. Ні од­на дум­ка, ні од­на згад­ка про ди­тячі літа, про матір, про дав­ню свою віру не за­во­ру­ши­ла йо­го за­ка­то­ва­но­го сер­ця.

Усей костьол спов­ни­ли гості кня­зя Єремії та Гри­зельди. Усе то бу­ли князі та маг­на­ти: князівна Ост­рожська, доч­ка воєво­ди во­линсько­го, її брат князь Ост­рожський, князі Зба­ражські, всі во­ни бу­ли уну­ки пра­вос­лав­но­го кня­зя Кос­тян­ти­на Ост­рожсько­го, вже по­ка­то­ли­чені й спо­ля­чені; бу­ли й польські гетьма­ни Станіслав Ко­нец­польський, Лу­ка Жол­кевський та Ми­ко­ла По­тоцький, котрі ще так не­дав­неч­ко про­ли­ли ріки ук­раїнської крові вкупі з но­вим одс­туп­ни­ком кня­зем Виш­не­вецьким; бу­ли Ко­рецькі, Во­ро­нецькі, Олек­сан­дер Ко­нец­польський, Мар­тин Ка­ли­новський, Криш­тоф Радзівілл; бу­ли замісни­ки ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва пос­ланці вен­герсько­го ко­ро­ля Юрія Ра­кочія;