Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

бу­ло ба­га­то й Виш­не­вецьких, ще пра­вос­лав­них, нес­по­ля­че­них…

Гості ру­ши­ли з костьолу. Ор­ган за­гув. Ор­ганіст заспівав «Ve­ni Cre­ator», і гості вий­шли під той спів з костьолу. За та­ку прис­лу­гу співа­ка ор­ганіста Виш­не­вецький по­да­ру­вав йо­му здо­ро­ве се­ло.

Молоді пішли пішки на про­щу в костьоли домініканів, бер­нар­динів та кар­мелітів. За ни­ми ру­ши­ли усі гості. На горі раз у раз па­ли­ли з гар­мат. Мо­лоді мо­ли­лись по костьолах і за­пи­су­ва­ли ве­ликі вклад­ки на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Аж над­ве­чо­ри мо­лоді та гості вер­ну­лись до­до­му. На по­розі до­ма знов стріли їх батько та ма­ти і об­си­па­ли пше­ни­цею та червінця­ми. Гри­зельда вра­зи­ла усіх пиш­ни­ми уб­ран­ня­ми, зо­ло­ти­ми прик­ра­са­ми та брильянта­ми, хоч са­ма су­ди­ла знач­них паній за нез­ви­чай­ну розкіш в уб­ран­нях та за навіже­ну розт­рат­ливість.

Цілих два тижні гра­ли Єреміїне весілля у Львові. Князь Єремія вит­ра­тив на своє весілля двісті п'ятде­сят ти­сяч зло­тих, не ліча­чи вкла­док у ка­то­лицькі мо­нас­тирі та по­да­рун­ка ор­ганістові. Ксьондзи го­во­ри­ли про­повіді в костьолах про шлюб кня­зя Виш­не­вецько­го, го­во­ри­ли навіть вже як ми­нув рік після то­го нез­ви­чай­но­го пиш­но­го шлю­бу, пишнішо­го й ба­гатішо­го за шлюб ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва, в кот­ро­го ча­сом не ста­ва­ло гро­шей на обід і для своїх двірських і для са­мо­го се­бе. Ба­гаті то­го­часні польські маг­на­ти зовсім затк­ну­ли за по­яс своїх ко­ролів. Ко­ролі ста­ли ніби їх по­пи­ха­ча­ми та оруд­ни­ка­ми їх сва­волі.

Молоді заїха­ли на ма­лий час в За­мос­тя до ста­ро­го За­мой­сько­го, а потім поїха­ли на Во­линь у Виш­невсць, що був осе­ред­ком незлічних маєтностів Виш­не­вецько­го на Во­лині. Там во­ни про­бу­ли зи­му і вже літом пос­та­но­ви­ли пе­реб­ра­тись на завсідне жит­тя в Луб­ни, в но­вий па­лац кня­зя Єремії.

Настало літо. З Лу­бен да­ли зна­ти Виш­не­вецько­му, що но­вий па­лац вже зовсім го­то­вий. Князь Єремія по­чав лаш­ту­ва­ти підво­ди в до­ро­гу. На­бен­те­жи­ли си­лу возів уся­ким князівським доб­ром, скар­ба­ми та пар­ча­ми. Гри­зельда за­ду­ма­ла по­но­ви­ти й збільши­ти в Луб­нах ка­то­лицький мо­нас­тир і заб­ра­ла з Виш­нев­ця де­сять ченців та двох па­терів єзуїтів. Во­на взя­ла на се­бе місію роз­пов­сюд­ни­ти за Дніпром ка­то­лицьку віру та унію. Па­те­ри одп­ра­ви­ли мо­лебінь в костьолі. Після ранніх обідів здо­ро­вий маг­натський поїзд ру­шив у до­ро­гу.

Попереду ви­ко­ти­ла з дво­ру зо­ло­та ка­ре­та, в котрій їха­ла Гри­зельда та князь Єремія. За нею по­тяг­ли­ся рид­ва­ни з домініка­на­ми та єзуїта­ми, во­зи з слу­га­ми та че­ля­дин­ця­ми. Ку­харі на­ван­та­жи­ли ху­ри хар­ча­ми та ку­хо­варським по­су­дом. В ку­чах на во­зах кир­ка­ли го­до­вані кап­лу­ни та ку­ри, ґеґота­ли гу­си, ках­ка­ли кач­ки. На од­но­му здо­ро­во­му возі вез­ли згор­нуті до­рогі на­ме­ти та ки­ли­ми. За во­за­ми ру­ши­ла сот­ня двірських че­ля­динців шлях­тичів з жінка­ми й дітьми. Для без­печ­ності в до­розі од на­па­ду хлопів або й та­тар за поїздом їха­ло на ко­нях з півто­ри ти­сячі двірсько­го Єреміїно­го війська, узб­роєно­го, не­на­че на бит­ву. За військом йшли вал­ка­ми ху­ри з хар­ча­ми для ве­ли­кої си­ли че­ляді й війська. Поїзд кня­зя Виш­не­вецько­го був схо­жий на якусь сте­по­ву ор­ду, що по­со­ву­ва­лась у безмірні й без­межні сте­пи, шу­ка­ючи собі но­вих зе­мель та здо­бут­ку.

Поїзд пе­ре­вез­ли че­рез Дніпро і він ру­шив в безк­рай­ні лу­бенські сте­пи.

Через кільки день аж пе­ред ве­чо­ром Гри­зельда по­ба­чи­ла, що се­ред сте­пу десь да­ле­ко-да­ле­ко за­сизіла якась здо­ро­ва ку­па, не­на­че нез­ви­чай­но здо­ро­ва мо­ги­ла, на­си­па­на на сте­пу яки­мись ве­лет­ня­ми. З си­зо­го ту­ма­ну виз­на­чи­лись чо­ти­ри баш­ти, не­на­че чо­ти­ри стов­пи, а між ни­ми то чорніла, то сизіла гост­ро­вер­ха ви­со­ка покрівля.

- Ото вид­ко наш па­лац, ген-ген, да­ле­ко в сте­пах! Чи ба­чиш? - ска­зав Виш­не­вецький до Гри­зельди.

- Щось ду­же здо­ро­ве ти збу­ду­вав в цих сте­пах; цей па­лац не­на­че який­сь ли­царський за­мок десь у Німеч­чині, над Ду­наєм, - обізва­лась Гри­зельда.

Перед ве­чо­ром за­ма­нячіли в сте­пу Луб­ни, вир­ну­ли з ту­ма­ну стіни твер­дині та вер­хи домінікансько­го, за­но­во од­бу­до­ва­но­го мо­нас­ти­ря. На не­бок­рузі вис­ту­пи­ли си­зою сму­гою го­ри по­над Су­лою, а над тією сму­гою піднімав­ся но­вий, нап­ро­чуд здо­ро­вий па­лац Виш­не­вецько­го, не­на­че стриміла го­ра над го­ра­ми.

Поїзд наб­ли­жав­ся до Лу­бен. За ца­ри­ною йо­го стріло три ти­сячі двірсько­го лу­бенсько­го війська. Військо ви­па­ли­ло з руш­ниць. На твер­дині вда­ри­ли з гар­мат. На­ро­ду зібра­лось си­ла. В церк­вах і в кляш­торі задз­во­ни­ли в дзво­ни. Виш­не­вецький всту­пав у свою дідиз­ну як са­мостійний во­ло­дар, як ко­роль Лу­бен­щи­ни. Ко­ло зам­ку зібра­лась уся двірська че­лядь, усі осадчі й ста­рос­ти лу­бенських маєтностів. На ши­ро­ко­му бал­коні на дру­го­му етажі па­ла­цу сто­яв ор­кестр і наг­ра­вав якусь дрібну та гуч­ну ме­лодію. Виш­не­вецький увів Гри­зельду у па­лац, як ко­ро­ле­ву.

Палац і справді був вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Він був схо­жий на ли­царські німецькі зам­ки, але був да­ле­ко прос­торніший. Зни­зу на дру­гий етаж по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го бал­ко­на на ко­ло­нах бу­ли по­роб­лені нек­руті по­логі ши­рокі схо­ди. По тих схо­дах мож­на бу­ло вий­ти з сад­ка прос­то на дру­гий етаж. В Польщі маг­на­ти для ефек­ту ча­сом виїзди­ли ко­нем по та­ких схо­дах на бал­кон і тим ля­ка­ли паній та па­ня­нок. На дру­го­му етажі бу­ла здо­ро­ва за­ла че­рез усей па­лац з узеньки­ми та дов­ги­ми го­тицьки­ми вікна­ми. Зак­руг­ле­не склепіння, схо­же на зігну­тий лис­ток па­пе­ру, бу­ло все штуч­но обліпле­не ви­ног­рад­ним лис­том та ке­тя­га­ми ви­ног­ра­ду. З то­го лис­тя ви­зи­ра­ли го­лов­ки амурів з одут­лу­ва­ти­ми що­ка­ми. В де­кот­рих амурів в ро­тах стриміли дуд­ки та сопілки. Пов­но­персі Ве­не­ри не­на­че бу­ли за­ку­тані в ви­ног­радні па­рост­ки та в лис­тя. Усі ті ба­рельєфи бу­ли нез­ви­чай­но гру­бої ро­бо­ти, не­на­че ви­ру­бані до­ло­том та об­те­сані со­ки­рою, ще й по­мальовані тем­ни­ми зе­ле­ни­ми, синіми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. По обид­ва бо­ки за­ли сто­яли здо­рові ста­туї на по­дов­жас­тих ви­со­ких п'єдес­та­лах з біло­го та ро­же­во­го мар­му­ру. Ті ста­туї Єремія поп­ри­во­зив з Італії. Попід стіна­ми сто­яли ряд­ка­ми ду­бові стільці з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, виріза­ни­ми в чу­дер­нацькі взорці. Стільці бу­ли об­биті чер­во­ним сап'яном. Вни­зу в па­лаці бу­ли цілі ряд­ки тісну­ва­тих по­коїв.

Високі стільці та ка­на­пи бу­ли об­тяг­нуті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми князів Виш­не­вецьких. Скрізь бу­ли розс­те­лені перські ки­ли­ми. Над вікна­ми висіли шов­кові завіси. На баш­тах в не­ве­личкі круглі вікон­ця виг­ля­да­ли не­ве­личкі гар­ма­ти гаківниці.

Вишневецький обвів Гри­зельду по усіх по­ко­ях, по­ка­зав їй здо­ро­ву за­лу.

- От у цій залі не стає тільки ко­ролівсько­го тро­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, - твій па­лац кра­щий, ба­гатіший і більший за ко­ро­леві па­ла­ци у Вар­шаві та в Кра­кові.

- Може ко­лись тут і справді ста­не й ко­ролівський трон, а ти ся­деш на йо­му, як ко­ро­ле­ва. Але кра­ще бу­ло б, як­би ти сіла на трон та­ки у Вар­шаві, - ска­зав гор­до­ви­то Виш­не­вецький. - Мій па­лац вар­тий ко­ро­ля! За­ло­мив я ко­ролів Вазів і са­мо­го ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва. А хіба ж я тут в Лу­бен­щині й справді не ко­роль?

- Твоя прав­да, - обізва­лась Гри­зельда, - сю­ди не до­сяг­не й ко­ролівська ру­ка: так да­ле­ко