Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 111
Перейти на сторінку:
мов хто борошна насипав - бiлого пiску серед чор­ної землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб ви­тирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть не­величка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ре­бра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на неви­сокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiк­нами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стi­ни пооблу­пуванi - де-где вивалюється цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений - зарiс гу­стою муравою. Тi­льки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв - по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так ви­глядали Пiски перед волею.

А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або кра­ще - невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все - землянки при самiй землi, як моги­лки, повiдди­малися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з при­сiнок, схо­жих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та по­грiтися; одним-одно вiконечко - мале, як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зача­рованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена оче­ретом. То - копанка для води. Огорожi - нiякої. То те­пер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно пе­ред тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч – нiх­то тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виро­стає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, - ще здалека горить хрест на сонцi...


Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Геть­манського. Де був колись бiр - стало велике село Бiрки; се­ред ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки – ма­лi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та ли­сицi нори рили, - красується село Вовча Долина. Тодi засну­ва­лися й Пiски.


Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивi­трюватись i людська пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала того: коли i як оселився в них захо­жий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки люд­ська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з дов­гими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, - казав вiн, - з ляшнею, вою­вав з башею, воював з та­тар­вою, а тепер воюватиму - з звi­ром!" I дивись: скинув ру­шницю на плече та й потяг подовж поля - скiльки оком взгля­неш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не вид­но. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих.


Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто дру­гий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки ху­торiв козача дочка.


Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стоял­о на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, - каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з зем­ля­­ної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап'юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу я... - Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! - Вона глянула на мене – лю­бе­сень­ко такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити пере­хотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя зга­га! Подав вона менi вiдро; нахилився я... "А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!" Та вже хо­тiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не було, - тiльки калюжка на землi стала. - Стривайте, стривайте, - зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холо­дна та чиста, як сльоза... Напився я, - трохи чи не цiлiсi­ньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... При­ходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? – ду­маю. - От тобi й напився води!.. Переходить день, - все, од­но, що вчора. Минав другий, - не забу­вається... Пiду на полюван­ня, - вона менi, наче мара, з-за бур'янiв при­ви­джу­ється!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за тре­тiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...


- Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi - хлiб робити! - сказав сам собi та, дi­ждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомони­мо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, - старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, - каже дочцi: "Сватає те­бе Мирiн. Чи пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказує... "А хто ж зна?" - питає батько. - Мов­чить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й спра­ву зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...


З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.


Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина - сина Iвана колихати...



Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров бать­кiвська, сi­чова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дити­ни. Найлю­бiшою забавкою було йому будувати та ро­зоряти земля­нки, вали, окопи, шанцi...

1 ... 20 21 22 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"