Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 111
Перейти на сторінку:
Чуючи од батька страшнi при­повiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, - Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бе­ре... Батько дивиться, смi­єть­ся. Любо старому рубацi зга­дати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiд­охочує: "Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть - як нахiд­ка буде!"

Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один. їй тяжко й стра­шно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з та­тарвою, та замче її ясного сокола ббзна за який край свi­та, - вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву голо­воньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй ди­тинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiро­манцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня - принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, та­ке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто шмато­чок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.


А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його руся­ву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, лю­бим го­лосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зи­мньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що - не дай, боже, хвороби - i од­вiдають, i провiдають... не то, що сi­чове товариство, ко­тре всюди несе смерть за собою!


Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по по­лю та весело виспiвував.


Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаж­е про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашеп­че дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає -свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучи­ми рослинами, живлом усяким - пестить козач­кiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пi­сню... Гляне бать­ко на дитину: той Iвась, та не той! - не ви­си­пає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...


- А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - пи­тає батько.


- Не хочу!


- Чому?


- Мати не велять...


- Чому?


- Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми би­тись... Треба з ними в миру жити!


- Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли їх не вкладеш, то вони тебе уло-жать...


Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб'язне матери­не слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, доди­влятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хло­пцевi за iграшку, а далi - увiйшло в його щоденнi клопо­ти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудь­гувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, - нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько - не то, щоб лег­ко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в си­новi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе ли­царство розтавало. Не стало рi­вностi - не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не за­знавалася, - по­за­ди­ра­ла тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розки­нули свої тенета - i, як зайцiв, ло­вили в них просту темнб­ту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце - i, як те гайво­роння, шматувало її полумертвий труп... Зажу­ри­лись нашi левенцi - та вже було пiзно!.. Та сама земля, кот­ру вони довгими списами скородили, своїми кiстками за­сiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого при­ходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мi­сця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не чу­жих, а своїх уже кревних па­нiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв - бiгали од козацької старшини, просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина - як брати рiднiї Во­рон ворону ока не виклює. А часто - сам пан, сам i стар­ши­на... Хто сам собi ворог?


Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли при­ходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кру­гом неволя, кругом сум людський - нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi поверну­лись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чу­тка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до турка; а третi - на Вкра­їну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, - та незабаром i померли. Тiльки й па­м'ятки, що церков почали будувати...


Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства ну­дя­чись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед оси­чок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один оди­нцем! I син, його кревная дитина, цурався батькi­вського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги - i ворогiв немає, бо лю­ди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же

1 ... 21 22 23 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"