Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

class="p1">— Пускав в обіг. Але якось вирішив мене шантажувати та почав погрожувати доносом. Я не піддався на погрози, убив його й подався сюди.

— Чому саме сюди?

— У часописах писали, що люди тут не надто перебірливі.

Мак-Ґінті засміявся.

— Спочатку ви стали фальшивомонетником, потім убивцею й вирішили, що тут вас охоче приймуть?

— Десь так.

— Мабуть, ви далеко підете. Скажіть, а ви ще не розучилися виробляти долари?

Мак-Мурдо вийняв із кишені кілька монет.

— Вони вийшли не з державного монетного двору, — кинув він недбало.

— Невже? — величезною волохатою лапою Мак-Ґінті підніс фальшиві долари до світла. — Не бачу жодної різниці. Здається, ви зможете стати корисним братом. Сміливості вам, здається, не бракує, ви навіть не моргнули, коли я навів на вас револьвер.

— Та ж не я був у небезпеці.

— А хто ж?

— Ви, раднику, — з кишені свого піджака Мак-Мурдо витягнув револьвер, знятий із запобіжника. — Я весь час цілився у вас і гадаю, що мій постріл випередив би ваш.

Фарба гніву залила обличчя керівника ложі, але він несподівано вибухнув реготом:

— Давно мені не доводилося зустрічати такого парубка! Упевнений, що ложа пишатиметься вами. Хай йому грець! — раптово крикнув він у відповідь на стукіт у двері. — Що вам треба? Невже не можу порозмовляти наодинці з джентльменом, аби хтось цьому не завадив?

Увійшов зніяковілий чоловічок і пробурмотів:

— Даруйте, раднику, але містер Тед Болдвін хоче негайно переговорити з вами.

Вибачення його було марним, бо обличчя Болдвіна визирало з-за плеча чоловічка. Він виштовхав його за поріг, уві­йшов у кімнатку та замкнув за собою двері.

— Отже, — сказав Болдвін, кидаючи лютий погляд на Мак-Мурдо, — ви прийшли сюди раніше за мене. Раднику, мені треба сказати вам кілька слів про цього чоловіка.

— Що ж, ви можете сказати їх при мені, — зронив Мак-Мурдо.

— Скажу, коли і як схочу!

— Тихіше, — зупинив його Мак-Ґінті, підводячись із діжки. — Це в жодні ворота не лізе, Болдвіне, ми не можемо так нечемно зустрічати нового брата. Простягніть йому руку та покладіть усьому край.

— Ніколи! — злісно вигукнув Болдвін.

— Помиріть нас, раднику, — попросив Мак-Мурдо.

— У чому причина сварки? — невдоволено спитав Мак-Ґінті.

— Юна дівчина.

— Вона має право вибору.

— Невже?! — заверещав Болдвін.

— Між двома братами ложі — так, — підтвердив Мак-Ґінті.

— Це ваше рішення?

— Авжеж, Теде Болдвіне, — сказав Мак-Ґінті й кинув на нього недобрий погляд. — Будете його оскаржувати?

— Певна річ. Ви відштовхуєте людину, котра допомагала вам цілих п’ять років, заради хлопця, який щойно приперся сюди. Так не буде. Джеку Мак-Ґінті, ви не довічний магістр, і на майбутніх виборах...

Радник стрибнув на нього, мов тигр. Дужі руки стиснули шию Болдвіна та повалили його на одну з діжок. Справа закінчилася би погано, якби не втрутився Мак-Мурдо.

— Обережніше, раднику, будь ласка, обережніше, — сказав він, відтягуючи власника бару від його жертви.

Пальці магістра розімкнулися. Приборканий Болдвін, хапаючи ротом повітря, впав на діжку.

— Ви давно напрошувалися на це, Теде Болдвіне. Вам, мабуть, сниться, як мене відсторонять і ви займете моє місце? Але поки що я стою на чолі ложі, затямили? І нікому не дозволю порядкувати замість мене й перечити мені!

— Я проти вас нічого не маю, — бурмотів Болдвін, розтираючи шию.

— У такому разі, — сказав Мак-Ґінті, намагаючись здаватися добрим і веселим, — ми всі друзі, і справа вирішилася.

Він узяв із полиці пляшку шампанського та відкоркував її.

— Піднімемо тост ложі на примирення. Після нього, як ви знаєте, не може залишитися прихованої ворожнечі. Ну, тепер ліву руку на мою праву. Питаю вас, Теде Болдвіне: у чому образа, сер?

— Хмари важкі нависли, — відповів той.

— Але вони розсіються навіки.

— Присягаюся!

Вони випили вина, така сама церемонія повторилася з Джеком.

— Ну ось, усе з’ясувалося, — зауважив Мак-Ґінті, потираючи руки. — Якщо ворожнеча не вщухне, ложа з вами попрощається. Брат Болдвін це знає, і ви, Мак-Мурдо, також знатимете, що я слів на вітер не кидаю. Тому й не думайте каламутити тут воду.

— Присягаюся, що не шукаю сварки, — відповів Мак-Мурдо, простягаючи руку Болдвіну.

Останньому довелося потиснути простягнуту руку: погляд керівника ложі був спрямований на нього. Однак похмуре обличчя свідчило, що слова Джека не справили на нього жодного враження. Мак-Ґінті поплескав обох по плечу.

— Ой мені вже ці дівчатка! — сказав він. — Тільки подумати, що одна й та ж красуня стала між двома моїми хлопцями. Це підступи нечистого. Ну, нехай красуня сама й вирішує. Такі речі, слава Богу, не входять до кола обов’язків магістра. Нам і без жінок клопотів не бракує. Брате Мак-Мурдо, вас введуть у ложу. Тут у нас свої порядки, несхожі на чиказькі. Збори братства відбудуться ввечері суботи.

Розділ 3. Ложа 341 Вермісси

Наступного дня Мак-Мурдо переселився з обійстя старого Джейкоба Шефтера в мебльовані кімнати вдови Мак-Намари, збудовані на краю містечка. Його знайомий Сканлен незабаром також перебрався до Вермісси й теж розмістився там. У старенької інших мешканців не було. Вона не докучала двом друзям, і вони могли поводитися в будинку на власний розсуд. Шефтер трохи зм’як і дозволив Джеку приходити до нього обідати, тож побачення з Етті не припинилися. Вони щораз більше зближувалися.

У новому помешканні Мак-Мурдо почувався в цілковитій безпеці. Він витягнув свої інструменти для виготовлення фальшивих грошей і, взявши слово честі не розголошувати таємницю, навіть показував їх декотрим братам із ложі. При цьому кожен Прибирач отримував по кілька монет його карбу. Вони були зроблені так майстерно, що пускати їх в обіг можна було без жодного страху. Товариші Джека дивувалися, навіщо він береться за будь-яку роботу, але Мак-Мурдо пояснював усім, що, живучи не з праці, знову приверне до себе увагу поліції.

Незабаром у нього й справді сталася сутичка з одним полісменом, але з того йому вийшло більше добра, ніж зла. Після першого знайомства з керівником ложі Мак-Мурдо майже щовечора заходив до Будинку спілки. Сміливі промови й тут додали юнаку загальних симпатій. Випадок, що стався, ще більше їх зміцнив.

Якось увечері, о годині, коли в барі зазвичай юрмилася купа народу, у двері, що відчинилися, увійшов чоловік у синьому поліційному однострої. Усі замовкли, і багато хто зацікавлено витріщився на прибульця. Тільки Мак-Ґінті залишався спокійним і не виявив якогось здивування, коли інспектор підійшов до його шинквасу.

— Дайте чистого віскі. Зимна ніченька, — зронив правоохоронець. — Здається, ми ще не знайомі з вами, раднику?

— Ви новий капітан? — запитанням відповів йому Мак-Ґінті.

— Еге ж. Ми сподіваємося, що ви, раднику, й інші видатні громадяни допоможуть нам підтримувати закон і лад у місті. Я капітан Мервін.

— Нам і без вас було незле, капітане, — холодно пробурмотів Мак-Ґінті. — Нам було досить і своїх полісменів.

— Ну, не будемо сваритися, — примирливо зауважив інспектор. — Усі ми виконуємо свої обов’язки, як їх розуміємо... У нас лишень різні погляди.

Він допив віскі, обернувся, щоб піти, і в