Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе

Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 24
Перейти на сторінку:
вони залишаються в пам’яті. Або непроханим «пробач», коли нас гризе совість. Або, навпаки, перекрученими в гримасі обличчями мегрелів (перекрученими заздалегідь, перш, ніж вони почнуть говорити), яких совість не мучить. Що є — те є. Так уже їх виховали, тих, хто стріляв, ґвалтував і грабував співвітчизників. Людей. Або тих, хто просто співчував цим походам. Багато з нас цей біль не помітили. Приміром, коли кілька днів тому Звіад Кварацхелія[45] приймав мене і розповідав про деталі, то почуте безліч разів постало переді мною як сценарій сюрреалістичного фільму. Я не міг повірити своїм вухам. Та ж знав, що навіть мій сусід співав: «Усе це — батьківщина моя, крім Самегрело». Знав, що через цю пісню стає легше стріляти і дивитися на все й усіх іншими очима.

Загалом, усе це складно описувати. Такі рани загоюються двома способами: або глибоким аналізом і подальшими дискусіями, або посипанням солі на рану і після — протверезінням. Третій спосіб — безумовне прощення і табу. Жителі того краю пробачили «співакам» їхню «пісню». Пробачили з легкістю, яку складно уявити. Навіть якщо все відкинути, згадайте тамтешні спроби нашого недремного північного сусіда, що заохочують незаконний сепаратизм. Та все дарма. І я знаю, що завжди буде дарма. А якщо ми все-таки хочемо побачити щось позитивне з хроніки 90-х, факт залишається фактом: Самегрело — один із найстійкіших регіонів Грузії. І тут поставимо крапку. Можете вважати цей лист моїм вибаченням. І вибаченням мого сусіда. І виправленими рядками: «Картлі-Кахеті, Імереті, Гурія і Самегрело» і таке інше, і таке інше.

А знаєте, що мені пригадується в першу чергу в зв’язку із Самегрело? Ви здивуєтеся, але не блискучий музей Дадіані[46]. А Мартвільска дорога[47], безкраї гори, гнізда лелек на схилах гір. Важко підібрати порівняння для цих країв, для цієї атмосфери. Неметафорична краса. А вже потім мені пригадуються мегрельські будинки й інша мова, яку я і так розумію — знаю близько двадцяти слів, і мені вистачає. Тобто для мене — це інша моя мова. А потім уже — і музей Дадіані. І вся ця сага Мюрата[48]. Потім — Ламберті[49]. Лякаюче доглянуті двори — обов’язковий пролог мегрельського побуту. Він має на оці абсолютно іншу драматургію, яка потім зустріне вас в середині будинків. Така ж доглянутість. Особливий фетиш речей. Порядок. Аура. Гомі. Еларджі. Гебжалія[50]. Простий і недосяжний масштаб кулінарії. Загалом, хвалити і хвалити.

Розділ ХІ. Справа була в березні

Часом, коли, напівлежачи на ліжку, ти дивишся на туманний пейзаж за вікном, несподівано, що або хто, не знаю, заспокоює тебе до глибини душі. Цієї хвилини дуже легко померти, бо страху немає, життя відпочиває. Іншої миті смерть — жорстока несправедливість.

Іноді найлегше померти вві сні. Напередодні мені приснився будинок у Суребі. Той будинок, який у жовтні міцно замкнув мій батько. Востаннє.

Востаннє — страшнішого слова не існує на землі, чого воно не стосувалося б. Хай навіть позбавлення від поганих звичок. У цьому слові вміщується весь вселенський результат людської печалі. І ось мені наснився не будинок, а запах того будинку. Такі сни ніколи не збуваються. Це навіть не сни — вони просто існують у нашій реальності окремо, десь там, на заході нашого буття. Або це був сон із дитинства, коли ти раз і назавжди запам’ятовуєш запах свого будинку, а потім згадуєш його вві сні. Не знаю чому, та я прокинувся від страху. І досі боюся того, що тепер буду уникати цього запаху, запаху дерева в тіні, немов замкненого очікування, ліжок, шафи з тріснутим дзеркалом, стільців, закіптюженої лампи і згасаючого вогню в каміні, — вони чекають повернення мого батька в квітні.

Уявіть, дощовий ранок, приміром, 24 лютого. Якщо правильно дихати, то можна вловити аромат весни. Це справа техніки, алхімія тут не потрібна. Коли тобі в холодну калошу потраплять дрібні камінчики, а тобі ліньки їх викинути — це і є сільський ранок лютого. Ти відкриєш хлів, випустиш корову, одягнеш сирий бушлат зі смердючим коміром. Обов’язково зустрінеш сусідського хлопчика, що хлюпає носом. Сцена досить нудотна, правду кажучи. А потім повернешся, розпалиш вогонь. Піч ліниво і не одразу відповість тобі теплом. А поки вогонь буде розгоратися, ти можеш пройтися по балкону, послухати сотні звуків, якими сповнене село. Або спів птахів. А чи знаємо ми, про що співають птахи? Можливо, ні про що хороше. Та ми цього і не зрозуміємо. Як і ви не зрозумієте неповторної чарівності цього сільського ранку, якщо самі не побуваєте тут і зараз. А потім — ще багато, багато разів. Доброго ранку, Грузіє!

Розділ, зібраний докупи

Ці фрагменти я занотував у мобільному телефоні і лише зараз зібрав докупи.

Щойно згадалося: у лікарні, за тиждень до смерті, батько сказав, що чемпіонат Європи подивимося по новому великому телевізору. Ви знаєте, що таке новий великий телевізор? Розповім: ми з батьком разом дивилися один чемпіонат світу і один — Європи. Спочатку по такому телевізору, якого треба лупцювати кулаком, аби бодай на десять хвилин перестав миготіти. Звався він «Горизонт». Назва — символічна. Гарно показував ближчі рубежі горизонту, хоча тоді я радів і такій обмеженості. Дитинство — період безпричинних радощів і закінчується там, де починаєш шукати ці причини. Де здогадуєшся, що межі не існує, а всі радощі здаються недостатніми і потребуєш нових. Тому в будь-якому віці переважає відчуття невдоволення. До речі, другий телевізор був уже кольоровий, одначе екран вимагав частого бомбардування. Кольори легко ставали безбарвними, і з цим якимось інструментом справлявся озургетський майстер. І звалася ця алхімія бомбардуванням. Назва того телевізора, здається, «Таурас». Ні, не здається, а точно. Посеред чемпіонату він став жертвою одного такого бомбардування. Потім улітку я не бував в Озургеті. А цього разу мали дивитися по великому телевізору. Та я вже сказав: дитинство скінчилося. Після дитинства важко домогтися подібних речей.

* * *

Неписаний ритуал світанкового прокидання людей в Гурії виглядає так. Один прокидається і запитує в іншого: «Не спиш?» — «Ні, вже годину, як не заплющую очей». — «А ти чув учора про дочку Романіє? Що вона витворяла на свій день народження?! А ще треба тин залагодити, бо свиня пролазить, цукор подорожчав, а над Пакистаном, виявляється, такий ураган пронісся. Антену треба повернути вбік вокзалу. Не ловить добре». Особливо довгими і містичними ці розмови є взимку, коли ранок настає важко. А паралельно співає півень з повним дотриманням традицій. Потім хтось ризикує і встає розвести багаття. Вогонь — це смерть ранку. Якщо ти малюк, встаєш пізніше за всіх.

1 ... 20 21 22 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"