Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

мусимо так чи інак піти назустріч росіянам, якщо цим вдасться поліпшити стосунки з могутнім сусідом. Я обговорив з міністром закордонних справ Еркко пропозицію Штейна, але не зумів переконати його. Я ще відвідав президента республіки й прем’єр-міністра Каяндера, щоб особисто висловити свою позицію. Звертав їхню увагу на те, що з тих островів немає для нашої країни жодної користі і що ми не можемо їх захищати, адже вони нейтралізовані. Престиж Фінляндії, як я розумів, теж не підупаде, якщо ми згодимося на обмін. Натомість для росіян ці острови, які перекривали доступ до їхньої морської бази в Лузькій губі, мали реальне значення, а тому нам слід було спробувати скористатися нечисленними наявними козирями.

Мої міркування не знайшли жодного розуміння. Пролунали твердження, що уряд, який зважиться запропонувати щось таке, негайно зазнає відставки, і що жоден політик не готовий отак кидати виклик громадській думці. На це я відповів, що якщо і справді немає нікого іншого, хто ризикнув би прихильністю в народі заради такої важливої для держави справи, то я готовий подати себе до послуг урядові. Був певний, що мій чесний намір знайде розуміння. Я пішов ще далі і зазначив, що, на мій погляд, Фінляндії вигідно запропонувати перенести лінію кордону поблизу Ленінграда на кількадесят кілометрів на захід за належну компенсацію. Ще коли Виборзький лен[14] 1811 року повернувся до складу Фінляндії, багато хто вважав, що кордон пролягає заблизько до міста на Неві. Цю думку зокрема поділяли граф міністр-статс-секретар Ребіндер, а також, як я часто чув удома, мій прадід, державний радник К. Е. Маннергейм, який у ті часи був членом Врядувальної ради й начальником її канцелярської експедиції.

Я наполегливо застерігав від того, щоб посол Штейн повертався з порожніми руками. Але саме це сталося: 6 квітня він залишив Гельсінкі, не виконавши свого доручення.

Парламент не було сповіщено про місію Штейна. Украй прикро за це недалекоглядне приховування інформації.

Крім зупинки московських торговельних перемовин, припинення політичного діалогу призвело до того, що СССР не дав згоди на перегляд Аландської конвенції, а отже, це питання було цілковито заморожено. Коли у травні 1939 року в Лізі Націй обговорювали зміни в конвенції, совєтський уряд дав зрозуміти, що він хоче зберегти статус-кво на Аландах. У виступі 31 травня Молотов пішов іще далі — у разі фортифікації архіпелагу, сказав він, Совєтський Союз матиме більше підстав брати участь у цьому процесі, ніж Швеція.

Після того як СССР виклав свої карти, шведський уряд посів нерішучу позицію щодо Стокгольмського плану. Багатьом, мабуть, стало зрозуміло, що опір Росії засвідчив, яким слушним цей проєкт насправді був, і з цього випливало, що тепер його реалізація важлива як ніколи. Однак кола, близькі до прем’єр-міністра Швеції, думали по-іншому, і в червні шведський уряд відкликав відповідне подання до риксдагу, пояснивши, що це питання буде розглянуто на позачерговій сесії парламенту. Це означало смертельний удар по планах фортифікації Аландських островів. СССР випробував північноєвропейську співпрацю на міцність і міг тепер робити із цього висновки.

Фінляндська влада знехтувала деякими надзвичайно сприятливими нагодами, унаслідок чого втратила свій шанс. Наші намагання зміцнити позиції країни перед дедалі ближчою бурею мали два природні напрями: з одного боку, політична й військова спів­праця зі Швецією і з другого — зближення з СССР у спосіб, який зменшить його підозріливість. Від початку року ця підозріливість зростала через загострення загальної ситуації, коли Німеччина розпочала психологічну війну проти Польщі й окупувала Чехословаччину й Мемель.

Позиція нашого уряду, здавалося, ґрунтувалася на вірі в те, що Фінляндія може досягти зовнішньополітичної мети без поступок, а тимчасом умовою фінляндсько-шведської співпраці було зміцнення стосунків із СССР. Уряд міг би бодай спробувати вкупі зі Швецією домогтися від СССР згоди на перший крок до спільної північноєвропейської оборони, що, за всіма ознаками, мало певні передумови для успіху без завеликих жертв. Совєтський уряд, мабуть, у принципі не заперечував проти скандинавської орієнтації Фінляндії чи проти Стокгольмського плану, що потвердила й мадам Коллонтай, посол СССР у Стокгольмі. У діалозі про вимоги Совєтського Союзу нам вдалося усунути найнебезпечніше — питання про військову взаємодопомогу. Влада Фінляндії могла вільно вибирати нові теми для перемовин, які потенційно збільшували б нашу безпеку — скажімо, нові форми фінляндсько-шведської солідарності — і щодо яких могла б порозумітися й із совєтським урядом. Небезпечно було гаяти час, адже сприятливий для перемовин період 1938–1939 років, коли СССР почувався покинутим західними державами й загроженим з боку Німеччини, тривав недовго. Утім ми мали досить часу, щоб керівництво держави встигло усвідомити, що свої позиції можна зміцнювати й поступками і що хто не гнеться, той урешті ламається. Після того як 4 травня 1939 року Литвинова заступив Молотов і Кремль удався до таємних контактів з Німеччиною, шанси Фінляндії вже було змарновано.

Той факт, що Фінляндія у травні 1939 року, як і Швеція з Норвегією, відхилила німецьку пропозицію укласти пакт про ненапад, в очах росіян не було повноцінною гарантією нейтралітету. Ці дії лише погіршили й так уже холоднуваті стосунки Фінляндії з Німеччиною. Навряд чи можна назвати доцільним те, що уряд уже кілька років демонстративно виявляв свою антинімецьку позицію. Після того як самі себе загнали в становище, яке зв’язувало руки в зовнішній політиці, ми навряд чи могли загострювати стосунки що з Німеччиною, що із Совєтським Союзом — це я неодноразово наголошував у розмовах з державним керівництвом.

Дехто зазначає, що навіть якби ми передали острови у Фінській затоці росіянам, ті збільшили б свої вимоги восени 1939 року. Я не хочу стверджувати протилежне, але наше становище безперечно було б міцнішим, якби ми, скажімо, хоч у квітні 1939 року правильно скористалися ситуацією і перш за все домоглися фінляндсько-шведської співпраці на основі Стокгольмського плану. Імовірно, Фінляндія в такому разі не сиділа б самотньо за столом перемовин у Кремлі. А ще можна припустити, що досвідчена шведська дипломатія сприятливо вплинула б на діалог.

Упродовж весни Рада оборони приділяла головну увагу Аландському питанню й морській обороні. Крім того, що обстоювала ідею фортифікації островів, вона ще виробила й подала урядові пропозицію асигнувати додатково 36 мільйонів марок на задоволення нагальних потреб військово-морських сил. Далі було розглянуто питання доукомплектування флоту, пропозиція щодо якого не встигла потрапити до первинної програми основних закупівель. Щоб терміново з’ясувати потреби морської оборони, Рада пришвидшила створення в листопаді 1938 року комітету, який уже підготував перший меморандум щодо оновлення матеріально-технічної бази флоту. Наступний етап вивчення ситуації стосувався розбудови берегової артилерії, а останній — спорудження бази