Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

ще якась скринька… 

Він виліз з-під ліжка, тягнучи за собою невеличку скриньку. Вона була на замку, але дешевий метал прогнувся, коли він випадково підважив кришку. 

Засяяли срібні монети. Багато-пребагато монет. 

— Упс… — він пробубнів. — У нас проблеми… 

— Це хапонські гроші! — вигукнув Колон. — Буває, люди замість пів долара решти підсовують ось це. Подиви, скільки кучерявих літер! 

— Великі проблеми, — мовив Ноббі. 

— Ні, ні, ні, це Зачіпка, яку ми знайшли під час ретельних пошуків, — заперечив сержант Колон. — Ми точно отримаємо відзнаку, коли пан Ваймз про це дізнається! 

— Як думаєш, скільки тут? 

— Має бути на сотні і сотні доларів, — відповів Колон. — А для хапонця це чимало. В Хапонії на долар можна рік жити, як король. 

— Не такі вже й ретельні були пошуки, — непевно прорік Ноббі. — Я тіки зазирнув під ліжко. 

— Так, але це тому, що ти натренований, — запевнив його Колон. — Звичайний цивільний про таке б навіть не подумав, правда? Ах, все починає набувати сенсу! 

— Хіба? Нащо хапонцям платити йому гроші, щоб він убив хапонця? — запитав Ноббі. 

Колон постукав себе збоку по носі. 

— Політика, — прорік він. 

— А, політика, — сказав Ноббі. — А, ну, політика. Ясно. Політика. Ага. То нащо? 

— От-от, — знову мовив Колон, постукавши з іншого боку. 

— Чо’ ти в носі колупаєшся, сержанте? 

— Я по ньому стукаю, — строго відрубав Колон. — Це щоб показати, що я в курсі. 

— В носі, — радісно виправив його Ноббі. 

— Це так у їхньому стилі — провертати якісь хитромудрі дільця, — сказав Колон. 

— Платити нам, щоб ми вбили їх? — запитав Ноббі. 

— Розумієш, тут клоцають якесь хапонське цабе, а тоді вони надсилають злісну записку зі словами: «Ви вбили наше велике цабе, ви — чужорідні сучі небожі, ми оголошуємо війну!» — ясно? Бездоганний привід. 

— Хіба потрібний привід для війни? — спитав Ноббі. — Тобто, кому він потрібний? Хіба не можна просто сказати: «У тебе купа грошей і земель, зато в мене є велика шпага, так шо давай ділися, бігом?». Я б так зробив, — мовив воєнний стратег, капрал Ноббс. — І то, сказав би це вже після того, як напав. 

— Та, але це тому, що ти не тямиш у політиці, — мовив Колон. — Так більше ніхто не робить. Запам’ятай мої слова, ця справа аж просякнута політикою. Саме тому старий Ваймз доручив її мені, можеш навіть не сумніватися. Політика. Юний Морква — він-то молодець, але в таких делікатних політичних ситуаціях потрібна людина з житейським досвідом. 

— Ти так файно розбираєшся у цьому носостуканні, — сказав Ноббі. — А я щось не можу втрапити. 

Але він щось чув, якщо не носом, то тим маленьким органом, що ганяє його кров по всьому тілу. Щось було не так. Все в житті Ноббі було не так, тож він дуже добре знав це відчуття. 

Він підняв очі на голі стіни, а тоді глянув униз на неотесаний паркет. 

— На підлозі є трохи піску, — зауважив він. 

— Значить, це ще одна Зачіпка, — радісно мовив Колон. — Тут побував хапонець. Крім піску в Хапонії більше ні чорта немає. Він приніс його в сандалях. 

Ноббі відчинив вікно. Воно виходило на ледь похилий дах. Хтось міг вилізти через нього, а потім чкурнути по черепиці у лабіринт коминів. 

— Він міг залазити в кімнату через вікно і через нього ж вилазити, сержанте, — він припустив. 

— Слушна думка, Ноббі. Запиши це. Таємні змови і скрадання. 

Ноббі зиркнув униз. 

— Глянь, Фреде, за вікном лежить скло… 

Сержант Колон підійшов до пошкодженого вікна. Одна із шибок була розбита. Черепиця виблискувала склом. 

— Це також може бути зачіпкою, га? — з надією спитав Ноббі. 

— Ще б пак, — відповів сержант Колон. — Бачиш, скло посипалось назовні? Всім відомо, що треба глядіти туди, де посипалось скло. Гадаю, він просто перевіряв лук, з якого ненароком вилетіла стріла. 

— Як розумно, сержанте, — мовив Ноббі. 

— Це аналізування, — пояснив Колон. — Недостатньо просто дивитися на речі, Ноббі. Треба ще й мислити логічно. 

— Сесіль, сержанте. 

— Фредерік, Сесілю. Пішли, здається, ми незле попрацювали. Старий Ваймз хотів чимшвидше отримати доповідь. 

Ноббі визирнув із розбитого вікна. Дах упирався в торцеву стіну куди більшого складу. На якусь мить він спіймав себе на думці, що мислить не так логічно, але аргументував це тим, що він — простий капрал і мислить, як капрал, і його хід думок явно програє сержантському, тож він тримав особисті думки при собі. 

Коли вони спустилися вниз, місіс Тринька підозріло за ними пантрувала з ледь прочинених дверей в дальньому кінці коридору, вочевидь готова їх захряснути при першому ж натяку на сексуальний магнетизм. 

— Я навіть не знаю, де той сексуальний магніт дістати, — пробубнів Ноббі. — А вона навіть не засміялася. 

…Також ми обійшли лучні крамниці на вулиці Вправних ремісників і показали іконограф чоловікові з фірми Бурлі й Міцнорук, який підтвердив, що то він, тобто Покійний… 

— О, господи… — вуста Ваймза злегка заворушилися, коли його погляд знову ковзнув на початок сторінки. 

…також крім хапонських грошей, можна ствержувати, що там був і сам хапонець, наприклад, через пісок на підлозі… 

— В нього досі був пісок у сандалях? — пробубнів Ваймз. — Святі небеса. 

— Семе? 

Ваймз відірвався від читання. 

— Твій суп охолоне, — мовила леді Сибіл з іншого кінця столу. — Ти вже п’ять хвилин тримаєш повну ложку супу. 

— Пробач, люба. 

— Що ти читаєш? 

— Та так, невеличкий шедеврик, — відповів Ваймз, відсуваючи вбік доповідь Фреда Колона. 

— Цікаво, так? — дещо кисло запитала леді Сибіл. 

— Ні з чим не зрівняється, — мовив Ваймз. — Єдине, чого вони не знайшли, це жменьку фініків і верблюда під подушкою… 

Його шлюбний радар дещо з запізненням вловив холодок на другому кінці столу. 

— Ем, люба, щось не так? — запитав він. 

— Ти пам’ятаєш, Семе, коли ми востаннє вечеряли разом? 

— У вівторок, хіба ні? 

— Ми тоді були на званому обіді Гільдії торговців, Семе. 

Ваймз поморщив брову. 

— Але ти теж там була, чи не так? 

Ледь вловна зміна в атмосфері дому підказувала йому, що це не найкраща відповідь. 

— Після чого ти звідти кулею вилетів через ту справу з цирульником на Осяйній вулиці. 

— Свіні Джонс, — мовив Ваймз. — Ну а що, він убивав людей, Сибіл. На його виправдання можна було сказати, що він ненароком. Бо попросту не вмів голити… 

— Але я переконана, тобі не обов’язково було йти. 

— Охорона правопорядку — робота цілодобова, люба. 

— Тільки для тебе! Твої констеблі відпрацьовують свої десять годин і — до побачення. А ти завжди працюєш. Це недобре для тебе. Ти цілими днями бігаєш туди-сюди, а коли я прокидаюся посеред ночі, подушка біля мене завжди холодна… 

В повітрі повисла багатокрапка, привиди несказаних слів. «Дрібнички, — думав Ваймз. — З них починається війна». 

— Моїй роботі кінця-краю немає, Сибіл, — сказав він якомога спокійніше. 

— Роботи завжди було чимало. І чим більша Варта, тим більше роботи, ти не помічав? 

Ваймз кивнув. Так і було. Розклад чергувань, квитанції, записки, доповіді… може, Варта і не сильно впливала на місто, а от на кількість дерев — безсумнівно. 

— Ти повинен делегувати, — сказала леді Сибіл. 

— Він те саме каже, — пробубнів Ваймз. 

— Даруй? 

— Думки вголос, люба. — Ваймз відсунув документи вбік. — Ось що я тобі скажу… може, залишимось сьогодні вдома? — запропонував він. — У нас