Читати книгу - "Пастка"

На здоровому, як бик, чоловікові коричневий піджак тріщав від найменшого поруху, а яскраво-фіолетова облипчаста спідниця на височезній дружині, що була вагітна, робила її круглий живіт ще випуклішим. Купо сказав, що на Халяву не чекатимуть: він приєднається до них дорогою до Сен-Дені.

— Пречудово! — з порога вигукнула пані Лера. — Литиме на нас як із відра! Ох і весело буде!

І підкликала все товариство до дверей винарні, щоб усі побачили темні, як чорнило, хмари, що швидко насувалися й несли грозу на Париж з півдня. Пані Лера, найстарша дитина в родині Купо, була високою, сухорлявою, дещо схожою на чоловіка жінкою, що, говорячи, гугнявила. Вона була вбрана у надто широку бордову сукню з довгими торочками, через які скидалася на пуделя, який щойно виліз з води. Пані Лера, розмахуючи парасолькою, мов ціпочком, підійшла до Жервези, поцілувала її й повела далі:

— Ви навіть не уявляєте, як надворі пече. Ніби хто вогнем в лице дихає.

Усі хором заговорили, що вже давно передчували грозу. Пан Мадіньє здогадався, до чого воно йдеться, ще коли виходили з церкви. Лорійо став розповідати, що мозолі не давали йому спати від третьої години ночі. А інакше й бути не могло: уже ось три дні тримається страшна спека.

— О! Може, воно пронесе, — повторював Купо, стоячи на порозі й тривожним поглядом вдивляючись у небо. — Лишилось тільки дочекатися сестри. Щойно вона з’явиться, можемо рушати.

Пані Лорійо, і справді, запізнювалася. Пані Лера заходила до неї дорогою, щоб далі піти разом, але та ще тільки затягувала корсет, тому вони посварилися. Сухорлява вдова додала братові на вухо:

— Я її просто в землю втоптала. У неї тепер такий настрій!.. Ось побачиш її обличчя!

І гості мусили чекати ще чверть години, тупцюючи в тисняві по винарні й штовхаючись ліктями з чоловіками, що заходили випити стаканець за шинквасом. Час від часу Бош, пані Фоконьє або Вишкварок полишали гурт й виходили на тротуар, поглядаючи на небо. Хмари й не думали розсіюватися: ставало все темніше, вітер здіймав із землі маленькі вихрики білої пилюги. Коли вперше вдарив грім, панна Реманжу перехрестилася. Усі тривожно перевели погляд на годинник, що висів над дзеркалом: була вже за двадцять хвилин друга.

— Почалося! — вигукнув Купо. — Це плачуть янголи.

Раптова злива поливала дорогу, якою тікали жінки, підібравши обома руками свої спідниці. Саме в цей дощ і прибула захекана й розгнівана пані Лорійо. Ставши на порозі, вона почала давати раду парасольці, що ніяк не хотіла закриватися.

— Чи десь таке бачено! — аж затиналася вона. — Прихопило мене ще коло дверей дому. Хотіла була вже піднятися назад. Саме так і треба було зробити... Ох і весіллячко! А я казала, що треба все перенести на наступну суботу. І дощ іде, бо мене ніхто не послухав! Тим ліпше! Тим ліпше! Хай те небо хоч розверзнеться!

Купо спробував її заспокоїти, та вона послала його до біса. Не він платив би за її плаття, якби його було зіпсовано. Пані Лорійо була в чорній шовковій сукні, в якій вона задихалася. Занадто туго затягнутий корсаж тиснув їй під пахвами, а вузька, як футляр, спідниця так обтягала ноги, що доводилося ходити зовсім коротенькими кроками. Однак усі присутні дами, зціпивши губи, заздрісно дивилася на її вбрання. А та навіть не помітила Жервези, що сиділа біля матінки Купо. Вона покликала пана Лорійо, попросила хустинку, а тоді, ставши в кутку винарні, старанно почала витирати одну за одною краплі дощу, що котилися по її шовковій сукні.

Тим часом злива раптово припинилася. Стало ще темніше, ніби настала блідо-синя ніч, яку пронизували довжелезні блискавки. Вишкварок жартома все повторював, що скоро з неба почнуть падати священники. А тоді вибухнула геть несамовита гроза. Протягом пів години лило як з відра і без угаву гуркотів грім. Чоловіки, що стояли біля дверей, дивилися на сіру пелену дощу, на бурхливі струмки, хмари водяного пилу, що здіймалися над плюскотливими калюжами. Злякані жінки сиділи, затуливши долонями очі. Ніхто не говорив, усім ніби перехопило подих. Коли Бош пожартував про грім, сказавши, що то на небі чхає святий Петро, ніхто навіть не усміхнувся. А щойно стало гриміти рідше й десь удалині, товариство знову занепокоїлося, почало лаяти грозу, погрожуючи хмарам піднесеними догори кулаками. Тепер з попелястого неба безперестанку сіялася дрібна мжичка.

— Уже по другій! — скрикнула пані Лорійо. — Не ночувати ж нам тут?!

Панна Реманжу запропонувала все-таки вибратися за місто, прогулятися хоча б до фортечного рову, але всі інші запротестували: дороги, певно, геть розвезло, і на траву навіть не сядеш; до того ж, здається, дощ не закінчився, і злива може початися знову. Купо, проводячи очима промоклого робітника, що спокійно собі йшов під дощем, пробурмотів:

— Якщо цей телепень, Халява, чекає нас на шляху до Сен-Дені, то сонячний удар йому не загрожує.

Усі засміялися, проте загальний настрій дедалі погіршувався. У гостей починав уриватися терпець. Треба було щось вирішувати. Ніхто, звісно, не хоче сидіти тут, туплячись одне в одного, до самого обіду. Отож протягом п’ятнадцяти хвилин, поки тривала невблаганна злива, усі морочили собі цим голови. Вишкварок запропонував пограти в карти; Бош, бешкетник з лукавою вдачею, знав одну простеньку веселу гру, що називалася «сповідник»; пані Ґодрон сказала, що можна піти на Кліньянкурське шосе поїсти пиріжків з цибулею; пані Лера хотіла, щоб хтось розповідав цікаві історії; Ґодрон не нудьгував, йому й тут було добре, він лиш сказав, що треба негайно сідати до столу. Кожна пропозиція викликала суперечки й невдоволення: це дурниця, а від цього всі позасинають, за це їх вважатимуть сопліями. А коли надійшла черга сказати слово Лорійо, він висунув чудову ідею — прогулятися кільцевими бульварами до цвинтаря Пер-Лашез, де, якщо буде час, можна поглянути на гробницю Елоїзи й Абеляра. Пані Лорійо не стрималась і вибухнула. Вона забирається звідси геть! От що вона зробить! Це що, якесь глузування? Вона вбиралася, мокла під дощем, і все лиш для того, щоб стовбичити у цій винарні! Ні-ні, годі з неї такого весілля, ліпше вона посидить удома. Купо й Лорійо мусили загородити собою двері.

— Ану, геть з дороги! Я йду звідси, хіба не чули?!

Коли чоловікові вдалося її вгамувати, Купо підійшов до Жервези, яка й далі спокійно сиділа собі в кутку й розмовляла зі свекрухою та пані Фоконьє.

— А ви чому нічого не пропонуєте? — запитав він, ще не