Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

важко давалося втримати рівновагу. Його заносило, ніби сп’яну. Потім наче відпускало. В принципі, друзі давно й беззлобно сміялися з його ходи. Було очевидно, що в космонавти Костю не візьмуть: він ніколи не оминав жодного столу чи стільця, жодного гострого кута, міг спіткнутися на рівному місці; фіолетові синці не встигали йому зійти раніше, ніж він знов ухитрявся кудись втелющитися. Чомусь це завжди було дуже смішно.

А Настя вже шила сукню…

Його мати помітила щось тоді, коли Кості відмовили ноги — він зовсім недоречно впав на підлогу в її присутності. Піднявся сам, віджартувався, але вона запанікувала. Добре, добре, він пообіцяв їй цей похід до лікаря! І тоді картковий будиночок нарешті посипався.

МРТ, аналіз ліквору, обстеження очного дна, електро- ністагмографія, імунологічний аналіз крові та інші, інші дослідження… Коли йому доволі непевно вперше поставили діагноз, Костя кинувся ґуглити просто в лікарняному коридорі. Про розсіяний склероз писали туманно, рядки пливли, але деякі жирні виділення у тексті, на кшталт «в галузі лікування розсіяного склерозу особливих досягнень наразі немає», або ще конкретніше — «ця хвороба є невиліковною», вдарили під дих дуже конкретно.

Були, звісно, якісь фонди, асоціації інвалідів, були програми лікування, що суттєво покращували якість подальшого існування таких людей (в усьому цивілізованому світі чимало носіїв цієї хвороби живуть більш-менш нормальним життям), але в Україні підтримуюче лікування могли собі дозволити хіба одиниці (приблизно тисяча доларів на місяць, ха-ха, в Україні, ха-ха). Якщо ж не лікуватися зовсім, забити на фізіотерапію, якісне харчування й фізичну активність, стан хворого найвірогідніше невпинно погіршується: років за п’ятнадцять-двадцять він стає прикутим до візка.

Більше Костя не читав.

Ми продамо квартиру, почала заламувати руки мама. Ми не будемо продавати квартиру, сказав Костя. Г одразу ж зателефонувала Настя. «Привіт, — сказала вона. — Ти капець як мені потрібен. Я не можу без тебе все це організовувати. Ти пам’ятаєш, до речі, що сьогодні ми йдемо до хореографа? Я ж не буду сама вчити цей грьобаний вальс, ну, Костю». — «Привіт, — сказав Костя. — Тут така справа, з хореографом сьогодні не вийде. Зустрінемося на Льва?»

Вони сиділи в парку Шевченка, їли морозиво, і він уважно спостерігав за її обличчям. Настя гідно склала цей екзамен, навіть не зблідла. «Ти що, ми неодмінно вигребем. Ти, головне, не думай здаватися! Все буде добре, от побачиш». Розмірено плюскотів фонтан, бадьорі пенсіонери в білих сандаликах забивали козла на прогрітих сонцем лавках. Костя з Настею завершили неприємну розмову, випили по коктейлю і зайшли на кіносеанс у «Києві».

Після цього вони бачилися ще двічі.

А потім він отримав листа. Настя була дуже чесною з ним, правда. Це Кості навіть сподобалося. Не сподобалося лише те, що вона написала йому все це повідомленням у Фейсбуку. Все ж таки п’ять років разом. З іншого боку, в особистій розмові сумні смайлики дещо занадто сумні.

І почалося нове життя. Час від часу Костя лягав до стаціонару, під крапельниці, ставало легше. Потім йому це набридало, ставало гірше. Дисертація якось відійшла на другий план, а згодом і геть підвисла. На роботі та в аспірантурі він більше не з’являвся. Профіль у Фейсбуку — видалив. World of tanks — встановив.

За півроку мама отримала нову роботу. В Болоньї. Сумнівалася. Та ну, звісно, їдь, сказав він. Не так давно Костя оформив інвалідність, першу групу, тепер мав пенсію. Плюс — і це головне — він мав де жити. Добре, сказала мама, так я зможу більше заробити на твоє лікування. І вона була абсолютно права.

Відтак Костя залишився сам. Усе ж таки він соромився своєї нової ходи, тому з дому виходив рідко, переважно ввечері, але тоді його сприймали за п’яного. Це було неприємно. Втім, уже невдовзі мамині грошові перекази дозволили йому скористатися послугами домробітниці. Це було приємно. Потреби бувати надворі більше не виникало.

Нещодавно Костя згадав, що не виходив зі своєї квартири вже три роки. А, ні, неправда. Одного разу виходив. Тоді його друг Денис, який, на жаль, з деяких пір працював переважно в Харкові й тому не так часто мав можливість для відвідин, витягнув Костю погуляти. З’їсти по бургеру, пройтися секондами, врешті-решт. Денис брав таксі всюди, де цього вимагали довгі дистанції. Часом було весело, але все ж прогулянка вийшла трохи кривуватою: кілька разів Кості знадобилося в туалет (а з деяких пір він не міг терпіти довго), і Денис панікував, швидко тягнув його до найближчого ресторану, сварився там з охоронцем… Одне слово, це був останній Костин вихід в люди.

Та це нічого. Не таке уже й погане він мав життя. Зрештою, в нього були його танчики, сигарети, документальні фільми, чай, фотоапарат, інвалідний візок замість комп’ютерного крісла. Нещодавно Кості виповнилося двадцять сім років. Не таке уже й погане він мав життя. Буває значно, значно гірше, справді.

Повечоріло. Надія Степанівна йшла яскраво ілюмінованим центром міста в нехарактерно похмурому для неї настрої. В принципі, вона вже перекипіла. І не таке з нею бувало! Вона давно виснувала для себе, що заробляти гроші не соромно в будь-який, ну практично будь-який спосіб. Але, звісно, в усьому були свої нюанси. Так, Надія Степанівна дещо знала, наприклад, про торгівлю на ринку, ці безкінечні яйця, картонки під примороженими ногами, бордові порепані пальці в обрізаних рукавичках. Дещо знала і про сидіння з чужими дітьми — невмотивовані істерики їхніх батьків, не виплачена вчасно платня, відсутність соціальних гарантій. Сидіння з чужими дорослими їй також було знайоме — капризи, запахи, судна, пролежні, довгі розмови, жалість, порожнеча. Але цей Костя…

Лавіруючи поміж людей і машин на Хмельницького, вона ще трохи повагалася, та все ж вирішила не змінювати намічених зранку планів. По суботах Надія Степанівна ходила танцювати. Це була стара добра традиція. Вже більше тридцяти років (а для неї — років із вісім) київські пенсіонери збиралися по вихідних у підземному переході біля станції метро «Театральна». Два баяни, один бубон, полька, краков’як, кадриль. Грайливо підстрибують налаковані кучерики, в танці скидаються пальта — ех! Кавалери запрошують дам, дами запрошують кавалерів. Ну, або дами запрошують дам: партнерів на всіх танцівниць стабільно не вистачало.

Певна річ, час від часу тут вирували справжні пристрасті — десь поміж наелектризованих у танці кошлатих мохерових светриків, костюмів, кольорових хусток, пижикових шапок пробігали дрібні іскри; утворювалися пари, немолоді люди сходилися, розходилися, ревнували, з’ясовували стосунки. Втім, її мало цікавили всі ці ігрища, незважаючи навіть на те, що останні двадцять років вона була вдовою. Понад усе Надія