Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Степанівна любила співати й танцювати; цього було, зрештою, достатньо.

Спустившись до переходу, вона постояла, віддаля оцінюючи обстановку. Люди щойно починали сходитися. Незмінний Микола Павлович уже завзято нашкварював на своєму баяні «Чорнявую Іванку». Знайому Людочку вів у танці якийсь похмурий дідок у костюмі з краваткою. На розкладці з журналами й газетами почали згортатися. Бомж у червоних кросівках і довгому жіночому плащі сидів під стіною, зі смаком їв білу булочку й кивав головою в такт музиці. Танцювати чомусь зовсім не хотілося. Раптом у сумці Надії Степанівни завібрував телефон.

Дзвонили з ремонтної майстерні, фотоапарат готовий, можете встигнути забрати сьогодні, але краще уже в понеділок. Вона глянула на годинник — майже пів на сьому, зітхнула, випадково зітнулася поглядом із чорношкірим хлопцем, який прямував до метро й зупинився, не В ЗМОЗІ так просто пройти повз побачене. Він усміхнувся їй, щось запитав англійською, але що? «Денс», — розвела руками Надія Степанівна, всміхнулася у відповідь і, акуратно оминувши танці по діагоналі, знову вийшла надвір. Чом би й не сьогодні, зрештою.

Сльотавий вечір грав відблисками — червоні, жовті, зелені вогні змішувалися, перетікали вологим асфальтом. Цокали підбори, зазивно виблискували вивіски, перегукувалися уривчастими сигналами машини в заторі. Надія Степанівна постояла трохи біля вітрини кондитерки, із задоволенням спостерігаючи за нехитрою демонстрацією перетворення яскравих сиропів у «перегонних кубах» на карамельки-барбариски, пройшла повз Бесарабку з відкритою «стекляшкою» фалафельної й дражливими пахощами, дійшла до Шота.

Здається, їй пощастило встигнути в останню мить перед закриттям маленької майстерні: хлопчик у підстрелених вузеньких джинсиках знову натягнув уже зняту фірмову усмішку, пошукав усе-таки її замовлення. «Дивіться, дисплей довелося замінити, але тільки його. Перевірте, будь ласка». — «Як перевірить?» — «Ну ось, натискаєте цю кнопочку, тепер цю — бачите? Так гортають фотографії».

Надія Степанівна слухняно натисла на кнопочку і глянула на маленький екранчик. Перед очима побігли різні знімки, на вигляд дуже подібні. І все ж відмінності в них були. Вона гортала й гортала: ось дощ стіною, ось жовте листя на деревах, а ось — зелене. Чийсь похорон, чиєсь весілля, одразу шість котів рядком розляглися на теплому асфальті, а ось приїхав екскаватор, зробив яму, а ось — яму закопали. Ліхтар, лавка, жовта стіна будинку навпроти, трансформаторна будочка, старий клен були на всіх знімках, дрібні деталі — змінювалися. Десятки, сотні фотографій одного двору, зроблені з однієї точки, пробігали перед її очима…

«Усе нормально?» — хлопчик у вузеньких джинсиках дивився на Надію Степанівну ясними очима, він явно хотів уже зачинитися. Вона взяла пакет, вийшла надвір.

Двері ніхто не відчиняв. Минуло хвилин десять, а було так само тихо. Раптом Надія Степанівна згадала, що вже кілька днів має ключа від цієї квартири. Як же вона забула про це.

У коридорі було геть темно. Серце неприємно стисло- ся, вона пройшла кілька кроків уперед і намацала холодною долонею пипку вимикача. «Ко-ость?» — невпевнено гукнула, але ніхто не відповів. Дійшовши крадькома до його кімнати, вона прислухалася, продихнула, відчинила двері, не одразу його побачила…

Швидка приїхала не надто швидко — десь за півгодини, проте, Костя був живий, це Надія Степанівна вже зрозуміла. Та й нічого екстраординарного з ним нібито не сталося: йому зробили ін’єкцію якогось антиконвульсанту — й судомна атака відступила. Блідий, весь мокрий від поту, він лежав на підлозі (ніхто його не ризикнув підіймати), втупившись поглядом в одну точку, й на всі питання відповідав однаковим уривистим «ні». У тому числі й на безвиразну пропозицію госпіталізації. Ні то й ні. Молода лікарка з похмурим обличчям швидко заповнювала картку виклику й безупинно морщила носа.

— Де у вас можна помити руки?

— Там.

Могла би руки, коза, й до уколу помити, відсторонено подумала Надія Степанівна. Вона стояла, спершись на підвіконня, й дивилася у вікно. Паніка відступила, але в ногах досі відчувалося тремтіння. Давно нею так не трусило. Аж дивно. Здавалося б, матір, сестру поховала, та й стільки людей через її руки пройшло. Щоправда, всі вони були дуже старі… За вікном ліхтар жовто висвічував у темряві зловісні обриси лавки, будинку навпроти, маленької трансформаторної будочки, старого клену. «Я зараз блювану від цього запаху», — вловила Надія Степанівна далеку, ледь чутну фразу лікарки десь там у коридорі, і планка впала — раптово, зі свистом накриваючи все довкола.

— Ах ти ж сука, ти гадина! Де твоє серце?! Дитині погано, а вона морду кривить. Губи піджимає! Давай відсю- дова, коза нещасна! Як, ну як з таким бидлом у цій нашій Україні жить?! Де твоє серце?! Самі помиї! Ти ж жінка! Може, ще й мать? Морду вона кривить, ну ти подумай!

Надія Степанівна довго кричала якимись страшними словами. Вже не було в цій квартирі ні перестрашеної наглою атакою лікарки, ні її колеги-медбрата, а вона все кричала й кричала, здійнявши руки кудись до люстри, поки врешті її не вимкнуло. Надія Степанівна подивилася на Костю.

— Синок, — голос затнувся, та одразу ж набрав несподіваної рішучості. — Зараз ми підем до ванної, і ти не будеш стіснятися. Я — мама, бабуся, я все знаю і все бачила. Ти тільки поможи мені тебе підняти.

Вона присіла навколішки, не дивлячись йому у вічі. Костя ще трохи полежав мовчки, але все ж розпрямився, намацав слабкою рукою диван, спробував підвестися. Надія Степанівна миттєво зреагувала, прогнулася під нього, і він обм’як, слухняно побрів разом із нею.

— Нічого, нічого, — все примовляла вона, перекриваючи голосом непотрібні звуки — булькання води, плямкання неделікатних тілесних дотиків. — Усе буде добре, нічого, нічого. А старший мій недавно, знаєш, що відколов? Прийшов, каже, бабо, дивись, — пальці колечком скручує, а в нього ще один палець всуває. Ну, ти подумай, де він цього набрався?! Ми, кажу йому, обувачку-одівачку тобі купуємо, а ти нам такі репліки показуєш!

Мило чвакало, вода дзвінко билася об давно не реставровану коричнювату емаль. Геть мокра, але ожила Надія Степанівна все говорила й говорила якісь непотрібні речі.

Це був монолог, що й не передбачав жодних відповідей — і, мабуть, саме тому вона здригнулася, зграбно розтираючи бліду, майже безволосу шкіру — пацаня! — рушником, коли в цьому тілі раптом прорізався чоловічий голос.

— Мені дуже шкода, — сказав він утомлено. — Іноді я не встигаю дотерпіти.

Надія Степанівна прикусила губу.

Вклавши Костю, вона присіла на краєчок дивана. У сусідів нагорі гупала музика; хтось сміявся, хтось істе- рив високим дівчачим голосом. Дощ зайшовся несподіваним стукотом, розмиваючи чіткість зображення чорного набухлого гілля під однооким ліхтарем за вікном. Надія Степанівна не одразу почула глухий