Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

17

Передній двір притулку переповнений дітьми: одні бігають на дитячому майданчику, галдять, стоячи в зграйках, інші грають в наздоганялки й верещать від захоплення. Всі вони різного віку; є й значно старші діти, одні грають м'ячем, інші базікають, збившись невеликими купками. Двері головного корпусу відчиняються і звідти вивалюється ще один натовп дітвори. Вони такі кумедні у своїй метушні, щебечуть як маленькі пташечки. Я стою в тіні високої айви, біля невисокого паркану з задньої сторони двору. Звідси мене навряд чи добре видно, тому я підходжу до нього впритул і хапаюся за металеві секційні поручні. Вихователів я не можу знайти, хоч і знаю, що вони не залишають дітей самих. Можливо, вони змішалися у всій цій строкатій штовханині, що охоплює навколишній майданчик перед входом, тому я просто їх не бачу. Серед натовпу мені навіть не одразу вдається розглянути знайому золотисту шевелюру, що розгулює на дитячому стадіоні.

- Олівія! - Кличу я.

П'ятирічна сестричка Кейна зупиняється на бігу та розгублено оглядає двір. Я підстрибую і махаю їй рукою. Вона помічає мене і світлішає, щось кидаючи своїм подружкам. Мчить до мене, сонечко. Волосся майорить, на обличчі сяє посмішка.

- Кіммі!

Врізається в сітку з розбігу, як би не вдарилася. Я м'яко посміхаюся і тягнуся крізь металічні прути, погладжуючи пружні сонячні кучері.

- Привіт, зайченя. Ну як у тебе справи?

- Отримала по лобі складеним у трубочку зошитом.

- За що?

Вона кривиться:

- За несмачну кашу!

- Он як... Дивись, що у мене є.

– Ти знайшла мій браслетик! Ура! Дякую, Кіммі!

Маленька ручка вже тягнеться між металевими прутами, я легко замикаю браслетик на зап'ясті і стискаю її у своїй долоні.

- А ось це теж тобі.

Олівія несміливо торкається пальчиками твердої оранжевої плитки і не відразу розуміє, зате коли розуміє! Її губи роз'їжджаються до вух. Їй-богу, я готова скупити всі солодощі світу заради цієї сонячної посмішки. Я навіть не відразу реагую на обурене репетування, метання блискавок і стукіт підборів, що прорізує верески дітей. Коли я піднімаю погляд, я бачу розлючену темноволосу жінку, що наближається до нас. Не встигла...

– Це ще що таке? - обурено шипить вона, вириваючи в Олівії шоколад. Малеча миттєво похмуріє і я майже фізично чую, як у цей момент розбивається тендітне дитяче серденько. - Олівіє, скільки разів тобі повторювати, що не можна підходити до паркану і брати від сторонніх всякі гидоти?! - репетує вона. Олівія стоїть і обіймає себе руками, голова опущена вниз. - Швидко повертайся до класної кімнати і подумай над своєю поведінкою.

Зайченя ще більше опускає голову і не зсувається з місця.

- Я сказала, йди до класу.

Моє серце вже тріщить по швах. Мені хочеться втішити її, торкнутися, підбадьорити поглядом. Все буде добре. Ну ж бо, просто подивися на мене. Але вона не піднімає голови. Олівія йде в корпус, від веселощів не залишається і сліду. Мені здається, я встигла побачити слізки, що блищали на віях... І тут мені безжально перегороджують вид.

- Кімберлі, - важко зітхає темноволоса місіс Мей.

Я неохоче перекладаю очі на неї. Вона намагається пропалити в мені дірку своїм злісним рентгенівським поглядом. Я не дуже-то їй подобаюся, вона не злюбила мене ще з першої зустрічі.

- Здрастуйте, місіс Мей, - я навмисне посміхаюся, і мені начхати, що ця посмішка ні краплі не щира і виглядає швидше, як оскал.

- Не набридло тобі ще приходити сюди? - каже вона, виблискуючи широким склом окулярів у червоній оправі. І в цей же час мене переповнює роздратована лють, вона збирається десь всередині і шукає приводу вирватися назовні. Мене пересмикує, але зовні я зберігаю спокій.

- Як у вас взагалі справи, місіс Мей? – питаю я. - Не набридло відбирати у дітей солодощі?

Мей стискає в руці шоколад, врізаючись овальними нігтями, так що я навіть чую тріск фольги, і тупає ногою в отруйно-червоних туфлях. Вона холодно посміхається мені. Мені здається, я навіть чую, як риплять її неприродно-білі зуби. Гримза.

- Ти марно втрачаєш час, Кімберлі. Олівію незабаром забере до себе нова сім'я, наказ вже на підписі. Можливо, вони навіть захочуть удочерити її, побачимо. Тому ось що, Кімберлі: не прив'язуй до себе дитину.

Як би я не хотіла здаватись невразливою, вона потрапляє в саме серце: Олівію вже віддавали в одну сім'ю. Я реагую їй такою ж "любов'ю" і продовжую свердлити місіс Мей у відповідь повним жовчі поглядом.

- У неї є рідний брат, - ціжу крізь зуби. - Вони не винні, що мають таку матір.

- Винні, чи ні... Це справа вже не твоя. Поки їхня недбайлива мати лікується від алкоголізму, рідний брат Олівії залишає її одну з ранку до ночі. Дитина сама вдома, де немає ні світла, ні газу, ні тепла, ні навіть нормальної їжі. Він мав шанс і ми навіть заплющили очі на вкрай неприйнятні умови, але це вже перебір. Дякую сусідам, які вчасно повідомили про це неподобство до соціальної служби.

Я чую, як рипнули мої зуби. Він працює, працює, вашу матір. Не покладає рук вдень і вночі, і ніколи, ніколи не дозволяв Олівії голодувати. Останній шматок хліба віддасть, якщо треба, всю землю перегризе заради неї.

- Іди краще додому, Кімберлі.

 

Не буває світлих смуг без темних. Як не буває зла без добра. Мій затуманений розум витав десь на краю прірви, поки мої ноги в шкільних кедах відстукували глухі кроки по прохолодній землі з дрібним гравієм. Повертаючись скороченою стежкою, що веде до заднього ходу школи, я вже з твердою відчайдушністю вірила, що коли-небудь і ми дістанемось цієї недосяжної світлої смуги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍