Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

18

Тут інший вигляд.

Зовсім інший.

Спів птахів м'яко літає на узліссі: в'ється навколо вічнозелених сосен, свистить легким вітерцем у повітрі, відстукується неголосною луною в дуплах струнких тополей і рідких ялинових гаїв, порушуючи недоторканність лісової тиші.

Ми опинилися на найкрасивішій галявині на світі, довкола стоїть густий, незайманий ліс. Крізь дерева прорізається м'який просвіт, пташенята пурхають з гілки на гілку, спінюючи зелене листя.

Ми з Кейном знаходимося серед різноманіття бузкових, жовтих і білих квітів, неподалік дзюрчить струмочок. Я лежу на його грудях і задоволено жмурюся, підставляючи підборіддя мирному сяйві неба. Сонце стоїть високо, освітлюючи галявину яскравим і затишним світлом. Навколо нашого узлісся безкрайній ліс, у якому немає нікого, крім нас двох. Чесно кажучи, я ніколи нікого ще не зустрічала на цій галявині.

- Не хочу нікуди йти, - мій голос м'яко потопає у безлюдній тиші лісу. Вітерець ліниво тріпає наше волосся, ворушить листя на гілках, наповнюючи повітря тягучими деревними ароматами. Вперше за довгий час я розумію, що дихаю вільно.

Кейн м'яко перебирає мої золотисто-каштанові кучері, тепле дихання пестить мою шкіру, наші вдихи тихі та умиротворені. Я розумію, чому Кейн захотів зустрітися саме тут: довкола ні душі, ні будівель, і лише гола природа.

- Я теж, - каже він тихо.

Я посміхаюсь.

Кейн прибирає руку, відсторонюючись з такою обережністю, якої я і не думала в нього виявити.

Я дивлюся, як він тягнеться до підручника, самотньо відкинутого в яскраву подушку квітів.

- Облиш, - перебиваю його, скидаючи назад.

Кейн несхвально хитає головою, але не заперечує, він знову притягує мене до себе та обіймає за плечі.

- Мені не подобається, що через мене ти стала недбало ставитися до навчання, - ніжно дорікає він.

Я втикаюсь обличчям у його груди, вдихаю його запах і хитаю головою. Я нічого не можу вдіяти з дурною усмішкою, що розтяглася по обличчю.

Так, я знову прогуляла останній урок. Це було зовсім нескладно, я сказала, що мамі потрібна моя допомога до майбутньої виставки.

- Ти бачився з Олівією? – обережно питаю я. Я намагаюся, щоби голос не видав мого хвилювання, але не знаю, чи виходить у мене.

– Мені дозволили забрати її завтра.

- Кейн... - я вагаюсь всього мить. - Мей сказала, що її віддають у нову родину. Це правда?

У повітрі зависає неможлива тиша. Я знаю, що йому боляче це чути, але не можу з собою нічого вдіяти. 

Я ніяк не можу перестати про це думати. 

- Вони не заберуть її, - каже Кейн раптом затверділим голосом. - Я боротимуся за неї до останнього. За вас обох. Клянуся всім на цьому чортовому світі - я намагатимуся. Тому що я люблю вас обох сильніше, ніж будь-що на цьому ублюдському світі.

Я підводжусь і дивлюся в його очі. Я бачу в них синій вогонь і думаю — чому моє серце знову починає танцювати чечітку? Мені здавалося, я навчилася контролювати своє тіло до сімнадцяти з зайвим років, але щоразу, коли він каже мені такі речі, у мене один за одним ідуть збої у системі: збивається дихання, частішає кровотік,
паморочиться в голові і відмирає мозок.

Мить - і ми зливаємося в такому шаленому поцілунку, що в мене відмовляють легені. Кейн притягує мене до себе так сильно, що нам обом бракує повітря.

Його запах, знайоме відчуття психологічного комфорту від однієї думки, що він поруч, - це все, що мені потрібно зараз. Я вірю йому від першого до останнього слова. А потім я ледве впізнаю його низько поставлений голос, в якому пробивається тонкий пролом:

- Знаєш, Кім, я постараюсь, - він бере паузу. – Прийти на твій випускний.

Я з хвилину усвідомлюю, і якби не ендорфіни щастя, які раптово вдарили в голову, я б серйозно занепокоїлася про свою здатність мислити.

Я радісно кидаюся на нього, цілую чоло, щоки, ніс, очі... Кейн сміється.

- Та стривай же, - м'яко кидає він, дивлячись мені в очі. - Я справді нічого не обіцяю, Кім.

- Мені й цього достатньо, - моя посмішка розтягується до вух. - Я чекатиму, Кейн.

І мене наповнює ні з чим не порівнянне відчуття: ти наче розправляєш свої крила, про які давно забув, і здіймаєшся в небо. Повільно і плавно відриваєшся від землі, височіючи над деревами, що зменшуються в розмірах. Туди, де листя ласкаво шелестить у відповідь, нашіптуючи видряпані на столітньому дубі-велетні ініціали, з'єднані знаком вічного кохання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍