Читати книгу - "Відьомські двері"

війнув на нас мрякою.

— Господи, я ненавиджу відступати. Мерщій, перш ніж ми підемо геть. Сюди.

Сер Роберт відгріб палицею сухе листя, виставляючи напоказ дві сіро-коричневі кулі.

— Що це? — схилився до них я. — Старі гарматні ядра?

— Ні, — він розколов сіруваті кулі. — Всього-на-всього ґрунт.

Я доторкнувся до розбитих грудок землі.

— Це наш Фіннеґан викопує, — пояснив сер Роберт. — Щоби вирити свій тунель. Він розбиває землю великими граблеподібними хеліцерами,[31] ліпить кулі, переносить їх щелепами і викидає по той бік діри, — на тремтячій долоні сер Роберт простягнув з півдюжини дрібних грудочок. — Це нормальні кульки, які викидають з крихітних тунелів. Майже іграшкові, — він торкнув палицею величезні кулясті форми біля наших ніг. — А тепер поясніть мені ці!

Я зайшовся сміхом:

— Мабуть, то діти зліпили їх із багнюки.

— Дурниці! — роздратовано вигукнув сер Роберт, позираючи то на дерева, то на землю. — Богом присягаюся, десь тут огидна почвара вистежує нас з-під оксамитового люка. Може, ми взагалі на ньому стоїмо. Господи, ну годі витріщатися! Краї його дверей — нерівні. А він талановитий архітектор, цей Фіннеґан. Геній камуфляжу.

Сер Роберт і далі захоплено марив про темну землю, павука, його тонкі лапи та невситимий рот, а вітер тим часом, завиваючи, хилитав гілля дерев.

Раптом сер Роберт підняв вгору тростину.

— Ні! — закричав він.

Я не мав часу обернутися. Плоть закам’яніла, а серце спинилося.

Щось вчепилося мені в спину.

Мені здалося, ніби я чую, як відкорковують величезну пляшку чи відкривають люк. Щось огидне повзло вниз по моєму хребту.

— Стійте! — закричав сер Роберт. — Негайно!

Він наніс удар своєю тростиною. Я лантухом упав на землю. Він скинув те щось із моєї спини, а тоді підняв.

Виявилось, що вітер зламав суху гілляку та швиргонув її на мене.

Тремтячи всім тілом, я важко піднявся.

— Безглуздя, — повторив я з дюжину разів. — Безглуздя. Чорт забирай, цілковите безглуздя.

— Безглуздю — ні! Бренді — так! — промовив сер Роберт. — Хочете бренді?

Небо над нами тепер було абсолютно чорним. Ринула злива.

Одні двері змінювалися іншими, а ті — ще одними, й ось ми нарешті в кабінеті сера Роберта в його маєтку. Тепла, багата кімната, в якій полум’я тліло в легкому протязі каміна. Ми жадібно заковтували сандвічі, чекаючи, коли припиниться дощ. Сер Роберт припускав, що той закінчиться до восьмої вечора, і ми у світлі місяця з великою нехіттю могли би повернутися до Чесемського лісу. Я пам’ятав про гілляку, що впала, пригадував її павучий дотик і п’янів як від вина, так і від бренді.

— Тиша в лісі, — промовив сер Роберт, доїдаючи вечерю. — Який убивця міг би створити таку тишу?

— Надзвичайно розумна людина з безліччю отруєних приманок і з достатніми запасами інсектицидів могла б убити кожну пташку, кожного кролика, кожну комаху, — відповів я.

— Навіщо їй це робити?

— Аби переконати нас, що десь неподалік є величезний павук. Щоби вдосконалювати свої лиходійства.

— Тишу помітили тільки ми з вами. Поліція не звернула на неї жодної уваги. Навіщо вбивці йти на всі ці труднощі просто так?

— Ви би ще запитали, навіщо йому вбивати.

— А от цього, мабуть, не питав би, — сер Роберт запив їжу добрим ковтком вина. — Істота з ненажерливою пащекою спустошила ліс. Коли не зосталося більше нічого, вона заходилася красти дітей. Тиша, вбивства, засилля павуків-каменярів,[32] величезні земляні кулі — все сходиться.

Рука сера Роберта поповзла по столу — справжнісінький тобі вимитий, наманікюрений павук. Спинившись, він склав тонкі долоні у чашу.

— На дні павучого лігва є звалище, куди господар скидає рештки комах, якими він ласував. Уявіть собі звалище нашого Великого Фіннеґана!

Я уявив. Перед очима постали гігантська істота з безліччю ніг, причеплена до темного люка під лісом, і дитина, яка бігла в присмерку, наспівуючи щось. Раптом хтось засмоктує повітря в себе — і пісенька обривається, не лишаючи по собі нічого, окрім спорожнілої просіки та глухої луни від зачиненого люка. А під темною землею вовтузиться павук: крутить, заплітає павутиною оглушену дитину, тихо оркеструючи своїми лапами.

На що буде схоже звалище такого павука? Рештки яких численних банкетів гнитимуть там? Я затремтів.

— Дощ припиняється, — схвально кивнув сер Роберт. — Назад до лісу. Я тижнями малював карту цього клятого місця. Всі тіла було знайдено на одній і тій же галявині. Саме туди вбивця, якщо то була людина, приходив! А, може, там, у гробниці, живе незвичайний шовкопряд, майстер земляних тунелів, творець дивовижних дверей.

— Мені обов’язково все це слухати? — запротестував я.

— Слухайте далі, — сер Роберт допив останній бокал бургундського. — Викинуті тіла бідних дітей знаходили з інтервалом у тринадцять днів. Це означає, що кожні два тижні наш огидний восьминогий мисливець має їсти. Сьогодні — чотирнадцята ніч з тих пір, як від останньої дитини не знайшли нічого, окрім шкіри. Сьогодні наш непримітний друг повинен бути вельми голодним. Отож! Не мине навіть години, як я познайомлю вас із Фіннеґаном, великим і жахливим!

— І все це, — промовив я, — змушує мене ще раз випити.

— Я йду, — сер Роберт ступив крізь одні з дверей часів Людовика Чотирнадцятого,[33] — на пошуки останніх, найогидніших дверей у моєму житті. Ви йдете зі мною?

— Так, чорт забирай, я йду!

Сонце сіло, дощ минув, і хмари розвіялися, щоби явити холодний, тривожний місяць. Ми йшли, занурені у власну тишу, яка була частиною тиші втомлених стежин і просік, а тоді сер Роберт тицьнув мені в руки маленький срібний пістолет.

— Навряд чи він вам допоможе. Вбивство величезного павука — нелегке завдання. Важко здогадатися, коли слід зробити перший постріл. Якщо не влучити — другого шансу вже не буде. Кляті створіння — що великі, що маленькі — рухаються блискавично!

— Дякую, — я взяв зброю. — Мені треба випити.

— Авжеж, — сер Роберт простягнув мені срібну баклажку для бренді. — Пийте, скільки треба.

Я хильнув дещицю.

— А ви?

— У мене є власна баклажка, — сер Роберт підняв її. — Для особливої нагоди.

— На що ви чекаєте?

— Я мушу заскочити чудовисько зненацька і тому, коли натраплю на нього, маю діяти на тверезу голову. За чотири секунди до того, як воно мене схопить, я сьорбну цього чарівного «Наполеона»,[34] присмаченого неприємним сюрпризом.

— Сюрпризом?

— Ох, не поспішайте. Ви все побачите. Так само як і цей підступний душогуб. А тепер, шановний, нам потрібно розділитися. Я піду цією дорогою, а ви — тією. Не заперечуєте?

— Які заперечення, якщо я до смерті наляканий? Що це?

— Тримайте. На випадок, якщо я зникну, —