Читати книгу - "Відьомські двері"

він простягнув мені скріплений печаткою лист. — Прочитайте його вголос констеблю. Це допоможе визначити, де знаходимось я та Фіннеґан. Хтось втрачає, хтось знаходить.

— Будь ласка, без подробиць. Я почуваюся останнім йолопом, тому що поплівся за вами, в той час коли Фіннеґан, якщо він існує, сидить у теплі, десь під нашими ногами, і ще й примовляє: «Ці ідіоти наді мною, бігаючи туди-сюди, заклякнуть від холоду. Гадаю, варто дати їм замерзнути».

— Сподіваюся, з одним із нас все буде гаразд. Зараз же йдіть геть. Якщо ми вештатимемося разом, він не вистрибне. А будемо поодинці — він визирне з найменшої тріщини, огляне пейзаж величезним яскравим оком, знову пірне вниз — жух! — й один із нас провалиться у пітьму.

— Тільки не я. Будь ласка, тільки не я.

Нас розділяло не більше шістдесяти футів, і в тьмяному світлі місяця ми вже почали втрачати один одного.

— Ви там? — здалеку погукав сер Роберт крізь листяну пітьму.

— Хотів би, щоб ні! — гукнув я у відповідь.

— Рухайтеся далі! — долинуло до мене. — Не втрачайте мене з поля зору. Підійдіть ближче. Ми вже майже на місці. У мене інтуїція, здається, я відчуваю…

Коли зникла остання хмара, місячне сяйво блиснуло діамантами, щоби показати, як сер Роберт, примруживши очі, розмахує руками, наче антенами, важко хапає повітря ротом, сподіваючись на щось.

— Ближче, ближче, — долинало до мене. — Я чую, як він дихає. Будьте поряд. Не ворушіться. Можливо…

Він застиг на місці. У виразі його обличчя було щось таке, від чого мені хотілося підскочити, підбігти та зіштовхнути його з купини, на якій він стояв.

— Сере Роберте! О Господи! — заволав я. — Тікайте!

Проте сер Роберт наче приріс. Одна його рука метлялася у повітрі, наче шукала щось чи прагнула до чогось доторкнутися, в той час як інша витягла срібну фляжку з бренді. У місячному сяйві він здійняв її високо вгору, немовби цокаючись з Фатумом.[35] А відтак, долаючи відразу, зробив один, два, три, Боже мій, чотири неймовірних ковтки!

Він розвів руки в боки, стоячи проти вітру, закинув голову назад, регочучи, наче хлопчина, і востаннє ковтнув свого таємничого напою.

— Гаразд, Фіннеґане, з-під землі ти чи із землі, — закричав сер Роберт. — Ну ж бо! Забирай мене.

Він гупнув ногою.

Переможно заволав.

І зник.

Все це тривало лише мить.

Блиск, мигтіння. Темний кущ виріс з-під землі, з шелестом всмоктав у себе повітря — тіло глухо впало, і дверцята з тріском зачинилися.

Галявина спорожніла.

— Сере Роберте, втікайте!

Але втікати вже не було кому.

Навіть не замислюючись над тим, що мене теж можуть схопити та змусити зникнути, я похитуючись пішов до місця, де сер Роберт виголосив свій відчайдушний тост.

Я стояв, вдивляючись у землю та листя, — ні звуку, і тільки серце моє стугоніло, коли вітер здмухував листя, оголюючи камінці, суху траву та голу землю.

Я, напевно, звів голову та завив, наче пес на місяць, а тоді впав на коліна і, забувши про страх, заходився розгрібати землю в пошуках дверцят до підземної гробниці, де тихий клубок ніг ткав нитки, зв’язуючи та муміфікуючи здобич, яка донедавна була моїм другом. «Ось вони, останні двері», — промайнула в моїй голові божевільна думка, коли я викрикував ім’я мого друга.

Я знайшов лише його люльку, тростину та фляжку з-під бренді, яку він загубив, коли розпрощався з ніччю, з життям, з усім на світі.

Підвівшись, я шість разів вистрелив у німотну землю, хоча це було цілковитою дурницею. Хитаючись, я брів через цю його раптову могилу, цю замуровану гробницю, намагаючись почути приглушені крики, волання чи плач — але все було марно. Я ходив колами, беззбройний, стримуючи поєднані з риданням крики. Я би залишився там на всю ніч, але листяна злива та люте павуче хилитання зламаних гілок сповнили моє серце панічним жахом. Я побіг геть, все ще протинаючи його іменем запечатану хмарами тишу. Десь там ховався і місяць.

Опинившись біля садиби, я загупав у двері, смикаючи їх та горланячи щось, аж поки не згадав, що вони відчиняються всередину і їх ніхто ніколи не замикав на замок.

В бібліотеці я був самотній як перст, і тільки лікер ще підтримував у мені життя. Я читав листа, якого сер Роберт залишив по собі:

«Мій любий Дугласе.

Я старий і вже набачився всього, але не божевільний. Фіннеґан існує. Мій фармацевт дав мені сильну отруту, яку я підлив у бренді, що взяв із собою у нашу прогулянку. Я вип'ю це зілля до краплі. Фіннеґан, не знаючи, що я — отруєна закуска, швидко затягне мене до себе. Ось я є — а ось мене немає. Я стану зброєю, що спричинить його смерть через хвилину після моєї. Не вірю, що на світі є ще такі жахні почвари, як він. Він зникне, і з його родом буде покінчено.

Незважаючи на мою старість, я надзвичайно допитливий. Я не боюся смерті, бо мій лікар сказав, що коли мене не вб'є якийсь нещасний випадок, то це зробить рак.

Я міркував над тим, щоби підсунути нашому нічному вбивці отруєного кролика, але тоді б я ніколи не дізнався, чи насправді він існує, а якщо так, то де саме. Фіннеґан сконав би у своїх жахних тунелях, а я ніколи би нічого не дізнався. А обравши свій шлях, я на одну тріумфальну мить дізнаюся істину. Заздріть мені. Бійтеся за мене. Моліться за мене. Пробачте, що йду, не попрощавшись. Мій любий друже, бережіть себе».

Я склав листа та заридав.

Ніхто більше про сера Роберта не чув.

Дехто казав, що він наклав на себе руки, розігравши власну мелодраму, і що якось ми знайдемо його зогниле готичне тіло; подейкували, що це він вбивав дітей, що саме ця його захопленість дверними стулками та завісами і взагалі дверима породила в ньому нездоровий інтерес до одного з видів павуків та призвела до диких планів зі створення найдивовижніших дверей в історії. Казали, що перед смертю він сам викопав ту зловісну нору і стрибнув туди в мене на очах, щоб увічнити історію про страшного Фіннеґана.

Але я не знайшов ніякої нори. Відмовляюся вірити, що людина могла би вирити таку яму, навіть якщо це сер Роберт, поціновувач дверей.

Мені залишається тільки запитати: чи стане людина вбивати, знекровлювати тіла своїх жертв і будувати підземне сховище? Який у неї мотив? Створити найдивовижніший, найпотаємніший спосіб переходу? Божевілля. І як бути з тими