Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

5 (4)

Вигляд у однокласниці був такий, ніби вона зараз вб’є мене просто тут, на місці. Я лише невинно заморгала. Хоче мене поламати? Нічого не вийде. Хай навіть не сподівається,

– Чому ми знову підіймаємо цю тему? – втомлено спитала викладачка. – Я уже сказала, що Любава та Святослав краще виглядатимуть в центрі. Не розумію, що ще не так.

Настя надулась. З виразу її обличчя я могла зробити висновок, що спокійного життя в мене в класі більше не буде.

Але чи не плювати? Я від них уже зовсім не залежу. Зовсім скоро, після випускного, я зможу з чистим серцем вийти з усіх чатів і… Про все забути.

Так, як і більшість випускників, я уявляла собі і зустрічі десять років потому, і всілякі дурниці, як ми бачитимемось, підтримуватимемо стосунки. Але тепер… Нема до кого повертатись. Може, це й на краще, що мені вдалось дізнатись про їх справжні наміри.

Зірвала маски, так би мовити, заздалегідь.

Я змусила себе сконцентруватись на репетиції. Повторювала рухи за викладачкою, відточувала позиції. Думала лише про те, як танцюватиму зі Святом, і плювати на інших.

– Давайте ще раз, востаннє, – зрештою підбила підсумок Стелла Давидівна. – І тоді вільні аж до фінальної репетиції. Окремо в парах відточуватимете рухи. Раз-два-три, поїхали!

Ми зі Святом вже звично стали в стартову позицію. Приємна мелодія легко лягала під кожен рух. Я розслабилась, знаючи, що так танець виглядатиме краще, і довірилась своєму партнеру. На якусь мить світ довкола ніби зник. Я дивилась тільки в сірі Святові очі, повністю довіряючи йому. Серце затріпотіло в грудях, застукотіло швидше, ніж мало, перехопило дихання… Тіло танцювало само, уже не потребуючи наказів мозку, а я сама провалювалась в його погляд.

Раптом збоку почувся якийсь зойк. Свят згріб мене в обійми, відтягуючи вбік, і я відчула болючий поштовх у стегно. Обернулась, здивовано заморгала, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і почула роздратоване кахикання Стелли Давидівни на фоні.

– Що відбувається? – спитала вона знайомим нам всім крижаним голосом.

Я тільки зараз озирнулась і побачила, що Андрій лежить на землі і невдоволено потирає ногу. Судячи з усього, він мав налетіти на нас зі Святом, проте мій партнер встиг вчасно відвести нас від удару, максимум синець буде, бо ногу мені таки зачепило. Настя стояла біля Андрія, і, хоча обличчя її здавалось розгубленим, в очах спалахувало погано приховане торжество.

– Андрію, ну як же ж так! – вигукнула вона. – Ти геть незграбний! І з ким мені тепер танцювати?

– Незграбний?! – обурився Андрій. – Та ти мене сама штовхнула! – він спробував встати і вилаявся, геть не по-юнацьки, а як дорослий чоловік. – Нога…

Стелла Давидівна схилилась до нього, звеліла закотити штанину, подивилась на ногу і скептично похитала головою.

– Розрив зв’язок або сильне розтягнення, – підсумувала вона. – Зараз наберу швидку. Знеболять, пропишуть лікування. Покульгаєш трошки, за місяць-другий будеш як новенький. Але з танцем доведеться попрощатись.

– Ну та й біс з ним, з вашим танцем. Треба воно мені! – фиркнув Андрій.

– А я з ким танцюватиму? – Настя явно не виглядала засмученою через травму свого партнера. – Я тут найкраща і не можу просто стояти осторонь. Можливо, Святослав все-таки…

– Ти взагалі не танцюватимеш, Анастасіє, – Стелла Давидівна дивилась так серйозно, що було очевидно: вона цього з рук не спустить. – Це переходить всілякі межі. Я бачила, що ти намагалась штовхнути Андрія.

– Нащо мені це треба? – якось не вельми впевнено гмикнула дівчина.

– Не знаю, – знизала плечима жінка. – Можливо, ти планувала таким чином збити з ніг Любаву і призвести до її травми. Або просто не подумала головою. Мене це не цікавить. Професійні танці не пробачають такої поведінки, Анастасіє.

– Але…

– Не пробачають, – Стелла Давидівна була невблаганною. – На фінальну репетицію можеш не приходити.

Настя відкрила рот, аби заперечити, але тільки клацнула зубами.

– Андрюх, – нарешті вона спробувала знайти підтримку у свого партнера, – скажи хоч ти.

– Що сказати? – похмуро вигнув брови він. – Ти скажена, я тепер кульгатиму два місяці! А все бо тобі приспічило перед старшим пацаном жопою покрутити?

– Андрію! – нагадала про свою присутність Стелла Давидівна.

– Андрію, Андрію… Та пішли ви всі! – хлопець лишився сидіти на землі, сердитий і похмурий.

Настя перевела погляд на мене.

– Це все ти винна! – заявила вона. – На чужому горі, Любаво, щастя не побудуєш!

– На якому горі? – моргнула я, але Настя вже розвернулась і побігла геть, так і лишивши мене наодинці з моїми питаннями.

Божевільна. Це все, що я могла про неї сказати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍