Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 14

Зранку збиралася мов на крилах. Літала по квартирі, готуючись до нового робочого дня. І це навіть попри те, що на роботу йшла на дві години раніше. Просто не могла дочекатися, адже там був ВІН. Вчорашній день, напевне, навічно закарбується в моїй пам’яті. Перше побачення, що таким важко було й назвати, було чимось неймовірним.

Але ці крила все одно не змогли мені допомогти швидко зібратися, бо як тільки відкрила шкаф, то зрозуміла, що все не те. Надворі якраз вкотре розпочиналася чималенька гроза, а всі мої ідеально продумані в голові образи зовсім не пасували до такої погоди. Знала, що знову повториться та сама історія, що й мого першого робочого дня. Але якби не вона, хтозна чи було б все це. Я могла так ніколи й не познайомитися з Артуром ближче, а з Владом… Навіть не знаю як описати наші теперішні відносини. Друго-знайомі чи що.

Врешті визначилася, що в темно-сірих джинсах та блакитній футболці ризик заляпатися не такий вже й високий. Та зручно буде, бо понаднормової роботи все ж ніхто не відміняв. Але було байдуже, особливо, якщо працюватиму поруч з Артуром. Не сказала б, що без нього просто била б байдики, проте заленоокий кулінар був тим самим джерелом натхнення, якого часом бракувало.

Ще п’ять хвилин і я вже стою біля вхідних дверей, роблячи такий-сякий кублик. Знала, що все одно розтріпається й перероблюватиму вже в офісі, тож не сильно й морочилася з волоссям. Там вже щось краще придумаю.

Але ой як я помилялася. Думала, що якщо вийду на дві години раніше, то мене ніхто не чекатиме, але ні – прямісінького під будинком стояло  крутезне авто, що було надто схоже і на Владове, і на Артурове, а його власник з парасолькою, що закривала обличчя, тупцяв то в бік машини, то в бік мого під’їзду.

Я було вже навіть хотіла ступити під перші краплини дощу та дійти до машини сама. Геть вже він нерішучим здавався. А потім навіть було подумала, що може Артур шкодує, що взагалі почав… Та я навіть не знаю, як назвати наші стосунки… Дурня якась. Раніше постійно все було чітко й по плану, а тепер думки плутаються, долоні пітніють, роблю усілякі дурниці. Закохалася бідненька, як колись багато років тому. Тоді ще помилково думала, що у Влада, трішки пізніше вже точно у Дена, а зараз же в Артура.

– Ксеню, знаєш. Хотів сказати ще минулого тижня, але…Кілька років тому…– це таки був Влад. Цього разу не в костюмі, але звичайні светр й джинси йому личило значно більше.

Таки підійшов до самого будинку та вже було провів до машини, коли раптом до нас під’їхала машина, з якої вийшов Артур. І не встиг він підійти до мене, як Влад вже зник. Здавалося, що давній друг аж тікає від когось. Чи може чогось? Проте Артур одним єдиними поцілунком допоміг забути про будь-які думки.

– То ж був Влад? – галантно відчинивши переді мною дверцята автомобіля та самому сівши за кермо, запитав Артур.

– Таак, – все ще здивовано відповіла я, повертаючи голову в бік дороги, де зникла автівка Влада.

– Що він хотів? – Артур також поглянув у той бік, ніби таким чином міг побачити хоча якісь відповіді.

– Якби ж то я знала, – стенула плечима, вдивляючись у простір перед собою та нічого не помічаючи довкола.

Всю дорогу так і промовчали, обдумуючи можливі варіанти приїзду Влада та того, що він мені так і не сказав. Тиша була дещо ніякова, проте ніхто її й не збирався порушувати. Хіба лише Артуровий телефон, але і той миттєво замовк. Хтось, мабуть, просто помилився номером.

Ми в офісі «Еклектика» були одними з перших. Лише в кабінеті Аліни Вікторівни вже світилося світло, а коли підійшли ближче, то помітили як руденька копичка низько схилилася над фото. А це ж ми ще вчора з Артуром повинні були зробити... Ну нічого, вона вже звикла до такої роботи й в даних питаннях була явно більшим професіоналом, ніж ми. Бо якщо з Артуром знову сядемо разом, то нічого з цього путнього не вийде.

Хоча сьогодні потрібно було дійсно працювати, тож швидко розійшлися до своїх столів і продовжили роботу, якої не бракувало нікому з команди. Так весь день з Артуром і не бачилися. Ще й побігати довелося добряче. То до колег, то в друкарню, то за костюмами, а то й навіть за обідом для вельмишановної Аліни Вікторівни. І хоч би що там не було, не могла зрозуміти, чому це все маю робити я.

– В Тадеуша нові обов’язки, – фразочка, вкотре кинута Аліною, нічого не змінювала.

Ну то й що з того, що в Тадеуша нові обов’язки? Крім нього на нижчих щаблях від мене було як мінімум понад п’ятеро людей. І в кожного з них було завданнячко, яке легко можна було делегувати комусь іншому. То в чому проблема дати завдання комусь з них, коли в мене важлива робота залишилася недоробленою? І Аліна прекрасно знала, що якщо не зроблю попереднє відео, під яке підставлятимемо промо ролик, то може навіть доведеться перезнімати. Саме ж по ньому ми й хочемо визначити, яка концепція пасуватиме найбільше. Але їй хоч би хни. І тут питання вже в тому, від кого вона мене намагається тримати подалі: Артура чи навіть Влада?

Але близько п’ятої я вже їхала назад до офісу і в Аліни не мало бути жодних підстав відправити мене кудись знову. До того ж, в грозу. Добре, що хоч парасольку взяла з собою. Але все ж вона не захистила мої джинси не тільки від дощу, а й бризок грязюки, що зловила від люб’язних автівок, що мчали по калюжах.

Злегка обтріпавшись і не впевнена, що з користю використавши вологу серветку, повернулася в офіс. Йдучи по невеличкому коридору з дивними картинками зі світу реклами, мимоволі зазирнула в кабінет Аліни. Чого-чого, а явно не очікувала, що мені стане її жаль. Не думала, що така сильна жінка, яка втілювала в собі ідеали багатьох, взагалі може розклеїтися на порожньому місці. Хоча за цим явно щось ховалося. Ну не проливають крокодилячі сльози просто так.

– Давайте я допоможу, – злегка постукала та вже було ступила, але аж відскочила від її слів.

– Не лізь! Вже вчора надопомагалася, – сухо кинула вона, дивлячись з такою люттю, наче то я не просто хочу допомогти, а всіма силами прагну забрати її посаду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍