Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 21

Коли мене підібрав Адріан, у мене почалося нове життя. Навчання, нові знайомі, я пізнавала світ. Адже я з народження бачила тільки своє село, знущання з матері, а після хатню роботу, тирана вітчима. Мій світ був чорним та безпросвітним.

Навіть те світле, що я відчувала до Ворона, забарвилося кров'ю. Він убив мою матір. А я продовжувала жити із його образом. Я говорила з ним подумки, розповідала про нові враження, про свої перемоги. Це стало звичкою, і я не могла вже без цього.

Хоч і примушувала себе викреслити його з голови. Коли мені виповнилося вісімнадцять, я навіть намагалася ходити на побачення. Але це нічим не скінчилося. Для мене існував лише один чоловік. Ні, я його не шукала. Ще сподівалася, що згодом забуду.

Але доля зіткнула нас. Випадковість, яка перевернула все, назавжди позбавила мене спокою. Ми з подругою відвідували її брата в лікарні. Я вийшла в туалет, йшла коридором, випадково зазирнула у відкриту палату. Я його впізнала миттєво, з перебинтованою головою, блідого… Ворона…

Це як удар у тисячу вольт, тіло підкидає, душа тремтить та рветься до нього. Я піти не змогла. Заплатила лікарям, щоб мені дозволили допомагати його доглядати. У Микити було кульове поранення, до того ж його сильно побили. Він практично не приходив до тями, часто марив. Я витирала йому лоба, міняла судно, робила все, що було потрібно. І робила це із захопленням.

Саме тоді я зрозуміла, що я не можу без нього. Що він якимось незбагненним чином назавжди прикував мене до себе. Я дивилася і не могла відірвати погляду, милувалася та відчувала, як з кожною хвилиною міцнішає моє кохання.

Але ні, я тоді помилялася, воно не міцнішало, воно трансформувалося у жахливого монстра.

Так не буває!

Але моє кохання було і є саме таким. Тільки зараз я розумію, що мені ніколи не позбутися. Я вічно горітиму в пеклі кохання.

У лікарні я стала жінкою. З ним. Вночі він розплющив очі. Потягнувся до мене, і я розтанула в його обіймах. Саме тоді я була щасливою. А віддавала йому своє серце, насолоджувалась дотиками, поцілунками, просочувалась Вороном.

Для мене ця ніч була подарунком небес, чимось особливим. Я жила цими спогадами.

А для нього… він на ранок навіть не згадав, що між нами щось було.

Звичайно, розумію, що він був ослаблений, після поранення та інше, але також усвідомлюю – це було для нього настільки неважливо, що відразу вилетіло з голови.

Ще один удар від нього. Ще одне усвідомлення – я ніхто. Тінь.

Він мене ніколи не помічав.

А я була поруч. Після лікарні я вже не могла зупинитися. Моя одержимість набирала обертів, я була хвора на нього. Мені життєво потрібно було бачити Ворона. Про себе я його тільки так і називала. Він нагадував мені птаха з чорними крилами, вільний та недоступний. Він у небесах, а я тут на землі, милуюся ним та згоряю від свого хворого кохання.

Він постійно у щось вплутувався. Проблеми немов ходили за ним по п'ятах. Часто його підставляли. Іноді він сам. І щоразу я бігла до Адріана та слізно благала його допомогти Воронові. Він дивився на мене зі співчуттям, лаяв останніми словами Микиту, але все ж таки допомагав.

Адріан, в принципі, мені ніколи і ні в чому не відмовляв. Як і я ніколи не ігнорувала його прохань, і вплутувалась у все, де була потрібна моя допомога.

Про те, що я маю сестру, я дізналася ще до зустрічі з Вороном в лікарні. Адріан зробив своєрідний подарунок на моє вісімнадцятирічні. Скільки разів він потім пошкодував про це. Втім, я також.

Василіса на вигляд була схожа на янгола. У спілкуванні також легка, усміхнена, ласкава. Ми не були близнюками, але зовнішність була схожа. І тепер, коли спогади повернулися, мені боляче бачити на собі її обличчя як вічне нагадування про те, що її любили, а я ніхто. Бліда копія.

Як там Вадим каже: "Фальшивка".

Саме так і почуваюся. Неначе торкаюся її життя, але все одно йде повз. Завжди у тіні.

Близького спілкування у нас із нею не вийшло. Ми були дуже різні. Василіса мріяла про славу, гроші, владу. Вона пішла своєю дорогою, я своєю. Але зрідка ми все ж таки підтримували контакт.

Вона запросила мене на своє весілля з Левом. З чудовиськом, що вбив дружину та всю родину Адріана, крім його маленької дочки. Він видерся, вижив і жадав помсти. Тож про те, хто чоловік моєї сестри я знала дуже добре. І навіть розповіла про це Василісі. Згадала і про жінок, яких тарган любить тримати під замком. На що Василіса сказала, що вона з ним з власної волі і її така доля не торкнеться. А коханок вона може й потерпіти, зате отримає все, чого прагне.

Тоді мене остаточно відвернуло від сестри. Але все ж таки звернутися до неї довелося. Коли Лев вкотре зробив гидоту і підставив Ворона. Йому загрожував величезний термін. І я пішла з Василісою до зали суду.

Ворон мене, як завжди, не помітив. Тінь. Ніхто.

Його очі горіли, він пожирав ними Василісу.

На моє прохання вона прийшла до нього на побачення. Вона вмовила його зізнатися.

Вона назвала його Вороном, прізвисько, яке йому дала я.

Вона писала під моє диктування йому листи.

Сміялася, знущалася, але писала. І віддавала мені відповіді.

А я досі їх бережу. Перечитую та з любов'ю обводжу пальцем кожну його літеру, написану іншій.

Ми впізнавали одне одного з Микитою. Я відкривала йому свій світ, А він був певен, що це думки Василіси.

Вона робила все, що я їй казала. Вона не мала вибору. Вона від мене отримувала гроші, я обіцяла їй захист.

Вона помилилася з тарганом. Його приручити і приборкати не можна. Йому потрібний біль оточуючих, моральний та фізичний. І Василіса страждала та мріяла вирватися, тому слухалася.

А потім на обрії з'явилася Слава. Тоді Адріан потрапив у тенета отруєного кохання.

Слава мала свою мету, але довгий час була на нашому боці. Особливо, що стосувалося Микити, вона завжди допомагала. Вона з ним потоваришувала, а ми з Адріаном згоряли від ревнощів, навіть знаючи, що між ними нічого немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍