Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Олівіє, не ворушись. Дай мені обробити твоє коліно.
- Але ж це боляче!
- А вплутуватися в колотнечу тобі не було боляче?
- Ай! Ну все, годі! Боляче! Боляче, кажу тобі!
Я прибираю зеленку, стираю ватним диском крапельку крові, що виступила, і дую на її коліно.
- Якщо ти думаєш, що я це спущу тобі з рук, юна леді, то ти глибоко помиляєшся. Чому ви з Нейтаном побилися?
Так, принаймні ім'я хлопчика мені вже відоме.
- Він назвав мене довгоногою вискочкою...
- І це все? У цьому вся причина?
- Ні! Кейн, скажи, а наша мама справді відмовилася від нас заради бурбону?
Я так і застигаю із баночкою зеленки в руці, сидячи перед нею на колінах на підлозі. Мала невпевнено підсовує під стегна долоні і відводить очі, якось дивно притихнувши на дивані.
- Це хто тобі таке сказав? - жорстко питаю я.
- Нейтан. Коли я відповіла йому, що краще бути вискочкою, ніж таким мерзенним парнокопитним, як він, він сказав, що у нього хоча б є батьки. І що вони люблять його та дбають, а ще вони не алкоголіки, як у мене. Я не витримала і врізала йому кулаком у ніс, він штовхнув мене і я впала на паркет...
Я прикро прикриваю очі. Ця дитина коли-небудь зведе мене до могили.
Тут у моїй кишені дзвонить мобільник. Я відкладаю на диван знезаражуючі засоби, обтрушую руки і дістаю телефон.
- Алло.
- Добрий вечір. Містер Тернер, вас турбують із "Прем'єр Готель Плаза"... Ви забули у номері свої запонки, вибачте, не догледіли. Ви точно не бажаєте продовжити проживання?.. Майте на увазі, що з учорашнього дня у нас занадто великий наплив гостей і на даний момент вільно всього шість номерів, незабаром місць може зовсім не залишитися.
- Ні, не бажаю. Я завтра заїду. Дякую, що повідомили.
- Гарного вечора.
- І вам.
Якийсь час я тримаю телефон у руці, дивлячись кудись крізь нього. Я довго думав, вирішуючи між бажанням знайти цього її друга і скрутити йому хребет або ж дозволити Кім самій робити так, як вона хоче. Я вирішив, що маю прийняти її вибір, навіть якщо люблю її більше, ніж будь-що на цьому ублюдському світі. Та й не можу я постійно ночувати в готелі, залишаючи Олівію тут одну. Взяти її з собою в готель теж не можу, - занадто маленька вона ще, щоб бачити, як її брат корчиться від болю, заливаючи своє горе якимось лайновим отруйним пійлом.
У мене зв'язані руки, і настав час визнати, що я весь і повністю залежний від Кім. Якби вона мені дала знак... Найменший і непоказний, - я зрозумію. І побіжу за нею, не роздумуючи, як побитий пес до свого господаря.
Напевно, в цьому і полягає ваше довбане вселенське кохання, так? Відпустити людину, яку любиш, заради її щастя. Так, я помиратиму від ревнощів, можливо завтра мене знайдуть у якомусь Богом забутому барчику, і я валятимуся там, як всмерть п'яний сучий син, і ось тоді я зможу без краплі перебільшення сказати, що без неї мені не вижити. Я багато чого готовий для неї зробити, але я хочу знати, чи їй це потрібно? Напевно, треба вміти знаходити цю тонку межу між "добиватися дівчини" та "нав'язуватися"... Ай, треба підвестися.
Кинувши до гірки ліків зеленку, я беру нову пов'язку, прозорий антисептик, і знову сідаю навколішки перед Олівією.
- Так, тепер подивимося, що у нас тут... - я тягнуся до її чола, встигнувши схопитися пальцями тільки за кінчик перев'язки, коли по окрузі лунає дзвінок у двері. Ми обоє завмираємо, переглянувшись.
- Не відчиниш? - невпевнено подає голос малеча. Я бачу швидкоплинний страх у дитячих очах і настороженість. Мабуть, вона подумала про те ж саме, що і я: можливо, батьки Нейтона прийшли розбиратися. Розбитий ніс, величезна шишка на лобі, подряпане обличчя (я вже мовчу про влучний удар хук прямо у сонячне сплетіння), - так, мабуть, я б теж не залишив це просто так.
З глибоким вдихом я встаю на ноги, обтрушую коліна і йду відчиняти двері. Тим часом дзвінок лунає знову, що викликає в мені дике роздратування. То ж так вже не терпиться, щоб вивалити на мене свою агресію? Зрештою, Олівія дівчинка, а цей хлопчик старший за неї на цілих три роки. У передпокої я ненадовго затримуюсь, потім хапаюся за золотисту ручку, розмашисто відчиняючи всередину двері, і відразу завмираю, затамувавши подих, тому що на порозі мого будинку далеко не батьки хлопчика.
***
- Кім?? - моє обличчя витягується від подиву.
Я не очікував, чесно.
Швидше рефлекторно я відразу заглядаю за її спину, бачачи біля хвіртки жовте таксі, але автомобіля її друга там і близько немає, від чого я відчуваю нездорове полегшення.
- Привіт, - безбарвним голосом каже Кімберлі. На губах її несмілива усмішка. Вона робить крок уперед. - Можна?
- Так, звичайно, проходь, - я кілька секунд спостерігаю осторонь, як вона заходить, дивлюся нетвердим поглядом на неймовірні вигини тіла, затримуючись на ній трохи довше, ніж слід.
- Ти... Може, чай будеш? - отямившись, зачиняю двері і йду за нею по п'ятах. Каву я їй не пропоную, я й сам намагаюся не пити її в другій половині дня. Говорять, це шкідливо.
- Ні, дякую, я ненадовго.
А ось це погано.
Кімберлі різко зупиняється неподалік торшера, робить глибокий вдих і розвертається до мене.
- Насправді... Насправді я прийшла попрощатися, - вона дивиться на мене з усмішкою, але в очах її прихований смуток. - Я їду завтра. Назовсім.
Враження у моєму голосі обпалює горло:
- Кім... Що ти таке говориш?
Звідки раптом узялася ця рвана порожнеча в моїх грудях, цей гулкий розпач?..
- По правді, я не можу... Я не можу виносити прощання.
Кім збирається говорити ще щось, але вона не встигає відкрити рота, як повітря прорізає тонкий схлип.
Кімберлі повертає голову і я бачу, як на коротку мить вона завмирає, у неї перехоплює подих, коли вона бачить Олівію. Дитина вражено стоїть, її коліна тремтять, а з очей ось-ось готові зірватися сльози. Судячи з реакції Олівії, вона сама не очікувала від себе такого прояву почуттів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клянусь, я твій, Поліна Ендрі», після закриття браузера.