Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

class="p1">— Знову цей дурний зворотний напрямок! — скиглила дівчинка.

— Але ж ти непогано даєш цьому раду, люба, — зазначила її бабуся.

— Ба, можна я трохи пограю в крикет? Лише трішки, і відразу повернусь.

— Крикет — гра не для дівчат. Усе, годі! Граємо етюд Шопена. — І вона гортала книжку, всю вкриту позначками олівцем і маленькими відбитками пальців зі слідами шоколаду.

Ізабель знову провела пальцем по клавіші. Вона відчула раптову тугу й не лише за музикою, а й за тими часами, коли могла б вибігти надвір, підтягнувши спідницю, і грати з братами в крикет, ставши на ворітцях. Жінка натискала на інші клавіші, наче вони були здатні перенести її в ті дні. Але єдиним звуком став приглушений тріск деревини там, де стерлася повсть.

— Який у цьому сенс? — Вона знизала плечима, коли увійшов Том. — Така його доля. Як і моя. — І вона розплакалась.

Кілька днів по тому вони разом стояли біля кручі. Том міцніше вбив у землю хрестик, котрий зробив з якоїсь деревини, що її прибило до берега. На прохання дружини він вирізьбив там «31 травня 1922 року, Вічна пам’ять».

Чоловік узяв лопату і вирив яму для куща розмарину, який Ізабель викопала з грядки. Його дедалі сильніше нудило, бо удари по хресту та копання ями розбудили давні спогади. І хоча завдання вимагало незначних фізичних зусиль, долоні чоловіка спітніли.

Стоячи на скелі, Ізабель спостерігала, як знизу в черговий раз швартується «Віндворд Спірит». Ральф і Блуї досить скоро піднімуться сюди, тому йти їм назустріч немає потреби. Вони перекинули трап, і, на її здивування, з ними зійшов третій чоловік. Хоча ремонтну бригаду на маяк не викликали.

Том піднімався стежкою, тоді як решта троє затрималися на причалі. Незнайомець із чорною сумкою, здавалося, не міг оговтатися після подорожі.

Коли Том підійшов до Ізабель, її обличчя перекривилося від гніву.

— Як ти посмів!

Том похитнувся.

— Як я посмів?

— Я ж тобі заборонила, а ти все одно вчинив на власний розсуд! Можеш негайно відправити його назад. Не треба було турбуватися й привозити його сюди. Він тут небажаний гість.

Ізабель завжди мала вигляд дитини, коли сердилася. Том хотів було розсміятися, та його усмішка ще більше розлютила її. Вона вперлась руками в стегна.

— Я ж казала тобі, що мені не потрібен лікар, але ти все вирішив за моєю спиною. Я не збираюся чекати, поки він мене огляне, розпитає і розкаже мені про те, що я й так знаю. Тобі має бути соромно за себе! Можеш сам подбати про них, про всіх трьох.

— Ізі, — покликав Том. — Ізі, постривай! Не дихай вогнем, люба. Він не… — Але жінка була вже надто далеко й не розчула решти слів.

— Ну і? — запитав Ральф, коли підійшов до Тома. — Як вона це сприйняла? Зраділа немов дитина!

— Не зовсім, — Том стис кулаки в кишенях.

— Але… — Ральф подивився на нього з подивом. — Я думав, що вона буде в захваті. Фреда використала весь свій шарм, щоб переконати його приїхати, бо моя дружина не дуже любить кокетувати!

— Вона… — Том вагався, чи слід пояснювати. — Ізабель хибно все зрозуміла. Вибач. Вона наче сказилася. А коли Ізі в такому стані, все, що можна зробити, — просто, як кажуть моряки, «задраїти люки» й чекати, поки вона заспокоїться. Тобто, боюся, сьогодні я сам робитиму канапки на обід.

До них підійшли Блуї та той чоловік. Познайомившись, усі четверо рушили до будинку.

Ізабель сиділа на траві під скелею, яку вона охрестила Зрадницькою. Усередині в неї все кипіло. Вона лютувала від самої думки про те, що всім є діло до її «брудної білизни». Жінка не хотіла, щоб про це знали Ральф і Блуї. Вони, ймовірно, всю поїздку обговорювали її найінтимніший сором і бозна-що ще. Те, що Том викликав лікаря проти її волі, вона вважала зрадою.

Ізабель застигла, спостерігаючи за океаном, вітром, який збивав хвилі, хоча зранку вода була гладенькою, ледь починало рябіти. Минуло кілька годин. Жінка зголодніла. Вода заколихувала її. Але вона не хотіла навіть наближуватися до будинку, поки там лікар. Натомість зосередилася на дрібницях, що її оточували: розглядала будову кожного листочка, його насичену зелень, прислуховувалася до звуків вітру, води, криків птахів. Раптом вона почула сторонній звук: наполеглива нота, коротка, повторювана. Він долинав з маяка? З будинку? Це не звичний брязкіт металу, що часто доносився з майстерні. Вона почула його знову, цього разу в іншій тональності. Вітер на Янусі якимось чином розбивав звуки на окремі частоти, спотворюючи їх, коли вони перетинали острів. Дві чайки сіли на берег неподалік і почали сваритися за рибину, заглушивши той слабкий звук.

Ізабель повернулася до своїх думок, поки знову безпомильно не вловила звук, принесений вітром. Це була гама: з помилками, але вона раз по раз ставала дедалі кращою.

Жінка ніколи не чула, щоб Ральф чи Блуї згадували, ніби грають на піаніно, а Том не зіграє за жодні гроші. Напевно, це той жахливий лікар вирішив-таки приткнути свої пальці туди, де не треба. Вона ніколи так і не витиснула з фортепіано жодної мелодії, а тепер воно заспівало. Розлючена, Ізабель побігла стежкою, ладна відігнати непроханого гостя від інструмента, від свого будинку.

Вона проминула господарські споруди, де Том, Ральф і Блуї викладали мішки борошна.

— Привіт, Іза… — Ральф спробував почати розмову, але жінка пройшла повз нього в будинок.

Вона ввірвалася до вітальні.

— З вашого дозволу, це дуже делікатний музичний інструмент… — почала, однак замовкла, збентежившись від вигляду фортепіано. Воно було повністю розібране, поруч стояла відкрита коробка інструментів, а незнайомець малесеньким ключем повертав гайку над однією з мідних басових струн, натискуючи відповідну клавішу.

— Муміфікована чайка. Ось у чому ваша проблема, — сказав він, не озираючись. — Одна з них. Вона й добрих двадцять років у піску, солі та бозна-чому. Після того як я замінив повсть на деяких молоточках, звук стане кращим. — Він продовжував натискати клавіші та підтягував струни, поки говорив. — Я всякого набачився за свій вік. Мертві пацюки, бутерброди, іграшковий кіт. Я міг би написати книжку про речі, що врешті-решт потрапляють усередину фортепіано, хоча зовсім не розумію, яким чином вони опиняються там. Б’юсь об заклад, чайка туди сама не залетіла.

Ізабель так розгубилася, що втратила здатність розмовляти.